Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

В Україні прийнята і діє Конституція, що увібрала в себе кращий світовий досвід конституційного регулювання суспільних відносин. Конституція спрямовує поточну правотворчу діяльність. Відтак Україна має систему законодавства, що відповідає потребам інтенсивного прогресивного розвитку політичної, економічної, соціальної сфер, потребам утвердження честі і гідності людини, її морального, інтелектуального і фізичного розвитку. Задача полягає тільки в тому, щоб забезпечити впровадження в життя Конституції, законів і інших актів законодавства. Провідна роль у цьому належить судам.

Але виконати свою частину завдання впровадження у суспільні відносини Конституції, законів України та інших актів законодавства суди можуть тільки за умови, що судді будуть досконало володіти інструментарієм раціонального опрацювання положень Конституції, законів, інших правових актів. Проте до останнього часу такий інструментарій у вигляді системного вчення не був розроблений. Автори цієї книги доклали чималих зусиль, щоб подолати зазначену прогалину в юридичній науці. Вони готові до подальшої напруженої роботи з метою удосконалення розробленого ними вчення.

Але вже сьогодні це вчення є придатним для практичного застосування. Воно отримало високу оцінку з боку суддів, які сумарно впродовж п’яти тижнів обговорювали положення цього вчення на семінарах, що були організовані Вищою кваліфікаційною комісією суддів України разом з програмою «Прозорість та ефективність судової системи України», що спільно фінансувалась Радою Європи і Європейським Союзом і впроваджувалась Радою Європи. Відтак судді при підвищенні кваліфікації і кандидати на посади суддів при проходженні спеціальної підготовки повинні оволодіти цим вченням. Для цього і здійснюється видання цієї книги.

Ігор Самсін,

Голова Вищої кваліфікаційної комісії суддів України

Якщо література в широкому розумінні означає «твори письменності»[1], то акти законодавства — це літературні твори. Їх особливість випливає із об’єктивно існуючої потреби в об’єднанні цих творів, поки вони є чинними актами законодавства, в єдину систему. Надання сукупності цих творів ознаки системності є надзвичайно складною задачею. Тому твердження провідного радянського теоретика права С. С. Алєксєєва про те, що система права за своїм характером наближається до органічних систем[2], є лише побажанням на майбутнє, яке (побажання) обумовлено загальною рисою теорії права, що завжди тяжіла до філософської проблематики та до формулювання теоретичних положень без належного осмислення нормативного матеріалу, ніколи не була «нормативною», тобто системою теоретичних положень, що сформульовані на основі дослідження емпіричних явищ (нормативно-правових актів, правовідносин, практики правозастосування тощо). Навпаки, теорія права завжди виходила із загальних уявлень про право, законодавство, про те, якими вони повинні бути, а нормативно-правові акти теоретикам права були потрібні єдино для того, щоб на їх положеннях проілюструвати правильність своїх абстрактних висновків.

Викладеним не заперечується значення загальних теоретичних, у тому числі філософських, положень для дослідження законодавства, але ж оспорюється виправданість таких методів дослідження теоретико-правових проблем, коли філософські положення лише доповнюються теоретико-правовими положеннями дещо нижчого рівня узагальнення, стосовно яких (положень) термін «узагальнення» взагалі не можна застосовувати, бо насправді ніяких узагальнень (руху від конкретного через особливе до загального) немає. Є тільки набір міркувань на підфілософському рівні. Потім такі теоретико-правові положення переносяться до підручників з теорії права, оволодівають розумом майбутніх юристів, які до кінця своєї професійної кар’єри не можуть зрозуміти, як же використати з практичною метою засвоєні на студентській лаві теоретичні положення.

Отже, всупереч теоретичним уявленням положення актів законодавства на цей час не є системним явищем, а утворюють певну сукупність. І все ж цій сукупності притаманна певна внутрішня логіка, оскільки зазначена сукупність є результатом свідомої діяльності людей. Задача юристів-фахівців, що працюють у сфері правозастосування (а таких — абсолютна більшість), полягає у пізнанні зазначеної логіки. Але цьому їх ніхто і ніколи не навчав. З часів римського права відомі правила «lex posterior derogat priori» і «lex specialis derogat generali». З розвитком законодавства ці правила були доповнені ще одним, відповідно до якого в умовах поділу актів законодавства за критерієм їх ієрархічного рівня перевага при правозастосуванні має надаватись актам вищої юридичної сили («lex superior derogat inferiori»). У римському праві і суспільстві ідея субординації нормативно-правових актів не була розвинута. Як писав С. А. Муромцев, юридична сила преторського едикту не відрізнялась від юридичної сита норми закону[3]. «Римські юристи в практиці допускали повну рівність цивільного права (права квіритів, права, встановленого римськими законами — Авт.) і преторського права; вони дозволяли цьому останньому навіть скасовувати перше, але не визнавали такої рівності відкрито і не хотіли преторський порядок називати правом»[4].

На сьогодні це — практично і весь арсенал засобів, який використовується при тлумаченні актів законодавства.

Усі відчувають недостатність цього арсеналу. Спроби створити юридичну герменевтику, що ґрунтується на раціональному підґрунті, здійснювались в епоху пізнього середньовіччя і пізніше аж до кінця XIX століття, але не були доведені до логічного завершення. Тому німецький науковець-юрист ф. К. ф. Савіньї, класик світової юридичної думки, якого вважають основоположником юридичної герменевтики, та його учень і послідовник німецький науковець Г. Ф. Пухта вважали цю саму юридичну герменевтику лише мистецтвом. Наш співвітчизник Є. В. Васьковський спростував цю думку на самому початку XX століття[5]. Але пізніше раціональна теорія тлумачення актів законодавства, створена Є. В. Васьковським, практично не розвивалась. Потужне логіко-юридичне вчення, створене Є. В. Васьковським, могло бути використане для широких емпіричних досліджень та подальшої розробки методології тлумачення нормативно-правових актів. Але так не сталося. До 1917 року, складається враження, ні науковці, ні практики не встигли усвідомити значення вчення, створеного Є. В. Васьковським. Після 1917 року у нашій країні, як кажуть, уже було не до того.

Що стосується країн континентальної та англо-саксонської систем права, то в них проблема однакового тлумачення актів законодавства була вирішена