Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

не пов’язують таку можливість певними цілями. Зокрема, відповідно до частини першої ст. 33 Конституції «кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом».

У наведених тут випадках телеологічне тлумачення правових норм і індивідуальних правових приписів здійснюється в першу чергу. Якщо буде виявлена невідповідність таких норм і приписів цілям, закріпленим у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили, немає будь-якого сенсу у подальшому тлумаченні цих норм і приписів.

2. Поширеною є правотворча практика, за якої в нормативно-правовому акті визначається його мета, мета соціальних утворень, про які йдеться в цьому акті, чи тих правових заходів, які ними передбачаються.

Так, у ч. 1 ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України передбачається, що його метою є захист «інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню із засудженими».

У частині першій ст. 3 Закону «Про кооперацію» визначена мета такого соціального утворення як кооперація: «Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю».

У ч. 2 ст. 50 КК визначається мета кримінального покарання: «Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами».

При правотлумаченні і правозастосуванні мета нормативно-правових актів і правових норм, закріплена у такий спосіб, може враховуватись, але тільки в останню чергу, коли використані до цього прийоми тлумачення не дали можливості вирішити колізію між відповідними нормативними положеннями чи з’ясувати зміст таких положень.

3. Проте у більшості випадків цілі нормативно-правових актів нормативно не закріплюються. Наука і вітчизняна судова практика стосовно таких випадків пропонують для встановлення цілей правових норм використовувати матеріали законопроектної діяльності, протоколи засідань законодавчого органу, інші зовнішні до нормативно-правового акту, що тлумачиться, джерела. Ця думка висловлювалась до Є. В. Васьковського, підтримувалась ним[306] і визнається на цей час у науці і судовій практиці. Такі думки і практика є неприйнятними. Значна частина депутатів при прийнятті закону, можливо, мала на увазі зовсім інші цілі, ніж суб’єкт законодавчої ініціативи, і голосувала за прийняття закону зовсім з інших міркувань. Тому нормативно не закріплені цілі, які висловлювались авторами проекту акта законодавства чи особами, які приймали (видавали) нормативно-правовий акт, не можуть враховуватись при тлумаченні таких актів.

Наукова думка, правотворчий і правозастосовний досвід врахування зовнішніх джерел при тлумаченні нормативно-правових актів ідуть із сфери міжнародного права. П. 1 ст. 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів приписує тлумачити міжнародні договори, зокрема «у світлі... мети договору». При цьому слід враховувати, що в цьому пункті, який приписує тлумачити міжнародні договори у світлі мети відповідного договору, про мету йдеться після того, як сформульовані такі приписи: 1) загальний припис тлумачити договори сумлінно; 2) припис надавати термінам звичайного значення; 3) припис надавати термінам такого значення в контексті міжнародного договору; 4) припис тлумачити міжнародні договори в світлі їх об’єктів. Європейський Суд з прав людини допускає врахування таких зовнішніх джерел як при тлумаченні правових актів взагалі, так і при виявленні їх цілей. Зокрема, М. де Сальвіа зауважив, що Європейська конвенція з прав людини потребує ключів, що можуть спрямувати суб’єкта тлумачення до того, щоб точно визначити зміст норм, що в ній формулюються. Провідне місце у такому спрямуванні належить телеологічному і еволюційному тлумаченню[307].

Але використання цього досвіду при тлумаченні актів вітчизняного законодавства видається в основному неприйнятним. Не дивлячись на той розвиток, який отримало міжнародне право, воно не утворює такої завершеної системи як національне право. Тому у сфері міжнародного права існує більше прогалин, ніж у праві національному, що і спонукає звертатись до зовнішніх джерел з метою з’ясування цілей міжнародних договорів. Що стосується національного законодавства, то воно відривається від своїх творців і існує як самостійне соціальне явище, для з’ясування цілей якого немає будь-якої необхідності у зверненні до зовнішніх джерел. З огляду на викладене слід критично оцінити настанову судам при застосуванні положень законів ураховувати цілі і намір законодавця (п. 4 розділу II Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[308]).

4. Оскільки цілі нормативно-правових актів і правових норм нормативно закріплюються нечасто, а використання для їх виявлення зовнішніх джерел є неприйнятним, вони переважно повинні виявлятись із контексту відповідних нормативних положень, а також із сутності і змісту суспільних відносин, які цими положеннями регулюються.

Мета правових норм виявляється із контексту, зокрема при тлумаченні частини другої ст. 19 Конституції («органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»). Із цього конституційного положення випливає і за допомогою висновку від протилежного виявляється правова норма, згідно якої органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть діяти за відсутності підстави і повноважень, встановлених Конституцією або законами, та за відсутності визначених Конституцією та законами способів їх дій. Це, зокрема, буквально означає, що державні органи не повинні захищати права і інтереси людини і громадянина за відсутності визначених Конституцією і законами підстави, повноваження і способу дій. Таке тлумачення частини другої ст. 19 Конституції повністю відповідає її букві. Проте лінгвістичним тлумаченням не може вичерпуватись інтерпретація цього конституційного, положення. Треба далі здійснити логічне тлумачення, врахувати контекст, зв’язок частини другої ст. 19 Конституції з частиною першою тієї ж статті («правовий порядок в