Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Нагадаємо, що радянська практика правозастосування, яка залишилась у свідомості старшого покоління юристів, дещо інакше тлумачила співвідношення нормативно-правових і процедурних приписів. Відповідно до ст. 443 ЦК Української РСР 1963 р. законом мали бути спеціально встановлені випадки і підстави матеріальної відповідальності за шкоду, завдану органами дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, тобто матеріально-правові приписи. Тому до прийняття такого закону 18 травня 1981 р. (це був не закон, а указ Президії Верховної Ради СРСР «Про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями державних і громадських організацій, а також посадових осіб при виконання ними службових обов’язків») та затвердження (названим указом) Положення про відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду, шкода взагалі не відшкодовувалась, а ст. 443 ЦК УРСР не застосовувалась. Таке тлумачення і застосування названої статті було правильним, оскільки до 18 травня 1981 р. не були встановлені відповідні випадки і підстави (не були повністю сформовані матеріальні правові норми). Але ж у випадках, коли шкода була завдана громадянам незаконними діями державних і громадських організацій, а також службових осіб при виконанні ними службових обов’язків у галузі адміністративного управління, не застосовувались ні ст. 442 ЦК, що передбачала таку відповідальність, ні ст. 440 ЦК УРСР, яка встановлювала загальну правову норму, що покладала на всіх суб’єктів обов’язок відшкодовувати шкоду, завдану громадянинові чи юридичній особі. Ця практика була обумовлена положенням про те, що стосовно таких випадків ст. 442 ЦК УРСР встановлювала, що «відповідальність настає в порядку, встановленому законом». Радянська практика цьому суто процедурному правовому припису надавала перевагу перед загальним матеріальним правовим приписом ст. 440 ЦК УРСР.

Цілі нормативно-правових актів і правових норм, що ними встановлюються, можуть закріплюватись в цих актах і в актах вищої юридичної сили. Цілі можуть закріплюватись текстуально і логічно. В останньому випадку вони випливають із контексту. Цілі правових актів і правових норм можуть також випливати із сутності і змісту суспільних відносин, які регулюються такими актами і нормами.

Якщо цілі правових норм закріплені в нормативно-правовому актів вищої юридичної сили, то телеологічне тлумачення таких норм здійснюється в першу чергу. У решті випадків телеологічне тлумачення здійснюється після текстуального і логічного опрацювання положень правових актів та їх системного тлумачення, якщо такими способами не вдалось з’ясувати зміст цих положень.

1. Телеологічне тлумачення полягає у врахуванні цілей нормативно-правових актів та їх окремих положень з метою з’ясування їх змісту. Воно є необхідним перш за все у тих випадках, коли певна мета правових положень, що тлумачаться, закріплюється в актах вищої юридичної сили, і цією метою обмежуються правотворчі повноваження органів, що уповноважені на видання відповідних правових актів. Так, ст 31 Конституції гарантує кожному таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції і передбачає можливість встановлення законом винятків із цієї конституційної норми. Але при цьому свободу угляду законодавця конституцієдавець обмежує метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо. Якщо законодавець при встановленні винятків із ст. 31 Конституції вийде за межі мети, передбаченої цією статтею, цей виняток не може застосовуватись. Суд при наданні дозволу на вчинення дій, що передбачені загальним правилом ст. 31 Конституції, перевіряє відповідність зазначеній меті як закону, яким встановлено виняток із загального правила, так і індивідуального правового акта, який передбачається прийняти на підставі ст. 31 Конституції, закону і дозволу суду. У таких випадках здійснюється телеологічне тлумачення не ст. 31 Конституції, а відповідного закону та згаданого індивідуального правового акта.

Обмеження угляду правотворчих органів на регулювання певних суспільних відносин може здійснюватись актом вищої юридичної сили за допомогою вказівки на те соціальне благо «для» або «в інтересах якого» може здійснюватись таке регулювання. Це також є нормативним закріпленням мети правових норм, які будуть прийматись відповідно до згаданого акта вищої юридичної сили. Так, відповідно до абзацу першого ст. 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод фізична і юридична особа мають право мирно володіти своїм майном. Проте визнається можливість прийняття державою таких законів, «які на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів». Зазначенням на загальні інтереси та на забезпечення здійснення відповідних платежів тут визначається мета правових норм, які можуть встановлюватись державами на виняток із наведеного вище загального правила, що передбачене абзацом першим ст. 1 Протоколу до Конвенції. Правда, тут мета закріплюється не як об’єктивний зв’язок правових положень з відповідним соціальним явищем, а як зв’язок суб’єктивний, який є необхідним для захисту відповідного соціального явища «на її (держави — Авт.) думку». Видається, що надання меті правових норм суб’єктивного характеру значною мірою перешкоджає ефективній дії зазначеної статті і, можливо, є наслідком неякісного перекладу.

Що стосується ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, то вони закріплюють відповідні права людини (свободи), допускають їх обмеження національними законами, якщо це є необхідним у демократичному суспільстві «в інтересах» чи «для» захисту певних соціальних благ. Це є закріпленням мети тих правових норм, які будуть встановлюватись державами в порядку обмеження прав, що передбачені зазначеними статтями. Тут мета правових норм розуміється як їх об’єктивний зв’язок з відповідними соціальними благами. Європейський Суд з прав людини при вирішенні відповідних справ неодмінно перевіряє, чи відповідають зазначеним цілям правові норми, що встановлюються державами в порядку обмеження прав людини (свобод), передбачених ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Формулювання, подібні до формулювань ст. 8, 9, 10, 11 Конвенції, встановлюються частиною другою ст. 32, частиною третьою ст. 34, частиною другою ст. 35, частиною третьою ст. 36, частиною другою ст. 39 Конституції. Менш категоричним, але аналогічним за юридичним змістом є формулювання частини другої ст. 44 Конституції («порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей»). Проте в Конституції України є і такі формулювання положень про можливість обмеження законом прав людини (свобод), які