Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-солісте!

— Такт — це мовчазна угода не помічати одне в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На таке, хлопче, німецький ветеран війни не здатний!

— Що ти зробив би на моєму місці, — спитав я, — коли б хтось телефоном замовив твоє таксі, а тоді б виявилося, що це Пат?

Ленц, вишкірив зуби.

— Я б нізащо в світі не взяв би з неї грошей, сину мій… Я дав йому такого стусана, що він упав зі свого триногого табурета.

— Ти, бісове насіння! Знаєш, що я зроблю? Я просто заїду сьогодні ввечері за нею на таксі.

— Правильно! — Готфрід підняв руки, наче благословляючи мене. — Тільки не позбувайся волі! Вона дорожча від кохання! Та це усвідомлюють надто пізно. А таксі ми тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердинанда Грау та Валентина. Сьогодні в нас серйозний, урочистий вечір!

Ми сиділи в садку невеличкого заміського ресторанчика. Над лісом, як червоний смолоскип, низько висів вологий місяць. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, запаморочливо пахнув бузок, а на столі перед нами стояла велика скляна чаша, повна запашного крюшону, що ясним опалом яскрів у хисткому світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синювато-перламутровою цяткою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнював чашу.

Тамадою був Фердинанд Грау. Пат сиділа поруч нього. Вона пришпилила собі до сукні блідо-рожеву орхідею, яку він подарував їй.

Фердинанд виловив зі свого келиха якусь комашину й обережно поклав її на столі.

— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас. — Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець. — Він по черзі подивився на кожного з нас. — А знаєте, браття мої, що найстрашніше в світі?

— Порожня чарка, — відповів Ленц.

Фердинанд зневажливо махнув на нього рукою.

— Найганебніше для чоловіка, Готфріде, це коли він блазнює. — А потім знову звернувся до нас: — Найстрашніше, браття мої, це час! Авжеж, час! Ота мить, у яку ми живемо та якою ніколи не володіємо.

Він дістав із кишені годинник і тицьнув його Ленцові перед очі.

— Ось вона, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає, пориваючись туди, в небуття, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

— А я й не збираюсь його спиняти, — заявив Ленц. — Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я полюбляю зміни…

— Для людини це нестерпно, — сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. — Та вона й не може цього стерпіти. Через це вона вигадала собі мрію. Стародавню, зворушливу, безнадійну мрію про вічність!

Готфрід засміявся:

— Найтяжча в світі хвороба, Фердинанде, це — мислити! Вона невиліковна.

— Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, — відказав Грау. — Ти — згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, що на коротку мить свого земного перебування названий Готфрідом Ленцом.

Готфрід задоволено усміхався. Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою.

— Життя — це недуга, і вмирання починається від дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця — це вже часточка вмирання, це вже наближення до могили.

— І кожен ковток — теж, — додав Ленц. — Будьмо, Фердинанде! Інколи помирати до біса просто.

Грау підняв свій келих. По його широкому обличчю, наче блискавка без грому, промайнула усмішка.

— Будьмо, Готфріде! Ти — спритна блоха на кам’янистому хребті часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?

— Хай вона сама себе за це картає. До речі, саме тобі, Фердинанде, не слід було б так зневажливо говорити про такі речі.

Якби люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!

Плечі Грау затремтіли — він сміявся. А тоді звернувся до Пат:

— Що скажете про нас, балакунів, ви, маленька квітко на бурхливій воді?

Потім ми з Пат пішли вдвох погуляти в садок. Місяць піднявся вище, і луки ніби пливли в сивому сріблі. Довгі, чорні тіні дерев простяглись долі, наче дороговкази в безвість. Ми пішли до озера, а тоді повернули назад і помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, поставив його серед кущів бузку й сидів там — у сутінку тільки маячила його вогниста чуприна та жевріла запалена сигарета. На землі біля нього стояла чаша з недопитим крюшоном і келих.

— Оце-то схованка! — вихопилося в Пат. — У бузку!

— Стерпіти можна, — сказав Готфрід, підводячись. — Прошу, спробуйте!

Пат сіла на стільчик. Обличчя її біліло поміж квітів.

— Я схибнувся на бузку, — заявив останній із романтиків — Для мене втілення туги за рідним краєм — це бузок. Навесні тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року я раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро додому тільки через те, що згадав: адже тут саме цвіте бузок. А коли приїхав, то виявилося, що запізнився… — Він засміявся: — Завжди так буває…

— Ріо-де-Жанейро… — Пат притягла до себе гілочку бузку. — То ви там були разом?

Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.

— Гляньте-но на місяць! — квапливо сказав я, благально наступаючи Ленцові на ногу.

Спалахнула сигарета, і я побачив, як він ледь усміхнувся й підморгнув мені. Це був порятунок.

— Ні, ми не були там разом, — відповів Готфрід. — Тоді я був там сам. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?

— Я — ні, — похитала головою Пат. — Я не можу так багато пити вина.

о

Почувши, що нас кличе Фердинанд, ми пішли до нього. Його масивна постать стояла на дверях.

— Заходьте, дітки! — сказав він. — Таким людям, як ми, вночі нічого робити на лоні природи. Вночі вона прагне бути на самоті. Селянин, рибалка — інша річ, а нам, городянам із притупленими інстинктами, нічого… — Він поклав руку на плече Готфрідові. — Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Порядна людина не може цього довго витримувати. Вона зауважить, що її вигнано, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. — Фердинанд усміхнувся тією чудною усмішкою, про яку ніколи не можна було сказати — сумна вона чи весела. — Заходьте, дітки! Зігріємося спогадами! Ах, згадаємо той чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, десь отак п’ятдесят чи шістдесят тисяч років тому. Господи, як же ми деградували відтоді!

Він узяв Пат за руку.

— Коли б ми хоч трохи не любили красу, все пропало б. — Ніжним рухом своїх велетенських лаписьк він поклав її долоню собі під лікоть. — Срібна