Читати книгу - "Під куполом"

як у Чорну П'ятницю. У відділі заморожених продуктів дві жінки зчепилися за останній лимонний торт «Пепперідж Фарм»[275]. У делікатесах один чоловік ляскає іншого польською ковбасою, закликаючи його залишити й іншим людям хоч щось із м'ясного товару. М'ясолюбний клієнт обертається і чвакає володаря ковбаси просто в ніс. Невдовзі вони вже качаються на підлозі, мелькають кулаки.

Сварки повсюди, і вони ширяться. Ренс Конрой, власник і єдиний працівник сервісно-постачального бізнесу «Західний Мейн. Електрообладнання» (гасло: «Посмішки — наш фах») відштовхує пенсіонера Брендана Еллербі, колишнього викладача фізики Мейнського університету, коли фізик мало не встигає раніше за нього вхопити останній великий пакет цукру. Еллербі валиться додолу, але десятифунтовий пакет Доміно[276] з рук не випускає, а коли Конрой нахиляється по нього, Еллербі з вигуком «Ось тобі, солоденького!» швякає йому пакетом в обличчя. Пакет репається, мов від вибуху, вкриваючи Ренса Конроя білою хмарою. Електрик б'ється спиною об ряд полиць з лицем білим, як у міма, і верещить: «Я нічого не бачу; я осліпнув!» Карла Венціано з дитиною, яка, сидячи в наплічнику, лупить оченята над матусиним плечем, турляє Генріету Клевард від вітрини з рисом «Тексматі»[277]. Маленький Стівен любить рис, він також любить гратися з порожніми пластиковими баночками, отже, Карла бажає затаритися сповна. Генріета, котрій у січні виповнилося вісімдесят чотири, гепається на той кістлявий твердий вузлик, на місці якого в неї колись була дупа. Лісса Джеймісон відштовхує зі свого шляху власника салону «Тойота» Вілла Фрімена, щоб устигнути вихопити останнє курча з морозильної вітрини. А дзуськи, курча хапає якесь юне дівча у майці з написом ШАЛ ПАНКІВ і, весело показавши Ліссі пірсингованого язика, вистрибом скаче геть.

Десь осипається скло, на цей звук відгукується радісний хор голосів, здебільшого чоловічих (але не тільки). То проломили пивний кулер. Багацько клієнтів — мабуть, вони таки надумали ВЛАШТУВАТИ СОБІ ОСІННІЙ ПІКНІК — пускаються в тому напрямку. Замість Від-чи НЯЙ, лунає нова мантра: Пи-Во! Пи-Во!

Інші добродії роблять рейди до комор у підвалі й назад. Незабаром уже і чоловіки, і жінки запаковані вином: у кого дзбанок, а в когось і ящик. Декотрі рухаються, поставивши картонні коробки з винними пляшками собі на голову, немов носії-аборигени в якомусь давнім голлівудському кіні.

Джулія, у вже посічених скалками скла панчохах, знімає, і знімає, і знімає.

Надворі підтягуються решта міських копів, серед них і Джекі Веттінгтон з Генрі Моррісоном, котрі за взаємною згодою покинули свій пост біля «Палива & Бакалії». Вони приєднуються до інших полісменів, що стоять гуртом, безпорадно нудячись, бо можуть лише на все це спостерігати. Джекі бачить вражене обличчя Лінди Еверет і пригортає її до себе. До них приєднується Ерні Келверт, він гірко схлипує: «Таке неподобство! Такий сором!» — і сльози струменять по його пухких щоках.

— Що нам тепер робити? — питає Лінда, притискаючись щокою до плеча Джекі. Впритул до неї стоїть Марта, зиркаючи на маркет, вона притискає долоню до своєї знекровленої щоки, котра розпухає просто на очах. Перед ними у «Фуд-Сіті» тривають вигуки, вибухи сміху і випадкові крики болю. Там кидають деякі речі; Лінда бачить рулон туалетного паперу, що серпантином розгортається в леті в тому крилі, де хатній інвентар.

— Сонечко, — каже Джекі. — Я просто не знаю.

11

Енсон вихоплює в Розі список покупок і біжить із ним усередину маркету, перш ніж хазяйка встигає його зупинити. Розі в тривозі стоїть біля ресторанного фургона, зчіплюючи-розчіплюючи пальці, вагаючись, іти їй услід за ним чи ні. Тільки-но вона вирішила залишитись тут, як чиясь рука лягає їй на плече. Вона аж підскакує, але, озирнувшись, бачить позаду Барбі. Глибоке полегшення на душі їй підкошує ноги. Розі чіпляється за його руку — почасти з радості, почасти, щоби не зомліти.

Барбі посміхнувся, втім, невесело.

— Людям така радість, а ти що ж, подружко?

— Просто не знаю, що мені робити, — каже вона. — Енсон там, усередині… геть усі там… а копи лише стоять і дивляться.

— Либонь, бояться, щоб не побили їхніх ще більше, бо ж декого з них уже встигли побити. І я їх не засуджую. Все добре сплановано і гарно виконано.

— Про що це ти?

— Не звертай уваги. Хочеш спробувати зупинити їх, поки не дійшло до гіршого?

— Як?

Він узяв мегафон, котрий так і лежав на капоті сусідньої машини, там, де його поклав Тобі Велан. Але, коли простягнув мегафон Розі, вона відсторонилася, затуляючи собі груди руками.

— Краще ти це зроби, Барбі.

— Ні, це ти годувала їх роками, тебе вони знають, тільки тебе вони послухають.

Вона взяла мегафон, хоча й вагаючись.

— Я не знаю, що казати. Нічого не спадає на думку такого, що могло б їх зупинити. Тобі Велан уже намагався. Та їм байдуже.

— Велан намагався їм наказувати, — сказав Барбі. — Наказувати натовпу все одно, що намагатися керувати мурашником.

— Все одно я не знаю, що мені…

— Я тобі розкажу, — Барбі говорив спокійно, таким чином заспокоюючи її. Він зробив доволі довгу паузу, щоб покликати жестом Лінду Еверет. Лінда наблизилась разом з Джекі, обнімаючи одна одну за талії.

— Ви можете зв'язатися з вашим чоловіком? — запитав Барбі.

— Якщо в нього ввімкнутий мобільний.

— Скажіть йому, щоб прибув сюди — на санітарній машині, якщо можливо. Якщо він не відповість на дзвінок, сідайте в поліцейську машину і катайте прямо до шпиталю.

— У нього там пацієнти…

— Пацієнти в нього є і тут. Він просто про це ще не знає. — Барбі показав на Джинні Томлінсон, котра тепер сиділа, привалившись спиною до шлакоблочної стіни маркету, закриваючи собі руками скривавлене обличчя. Джина і Герріет Біґелоу присіли навпочіпки біля неї, але, коли Джина спробувала складеною хусточкою зупинити кровотечу з її радикально понівеченого носа, Джинні скрикнула від болю й відвернула голову.

— Починаючи з однієї з тих двох фахових медиків, котрі в нього залишилися, якщо я не помиляюсь.

— А ви що збираєтеся робити? — спитала в нього Лінда, знімаючи з пояса телефон.

— Ми з Розі збираємося вгамувати натовп. Правда, Розі?

12

Розі застигла в дверях, загіпнотизована хаосом, що відкрився її очам. У повітрі висів сльозоточивий запах оцту, змішаний з ароматами розсолу і пива. Лінолеум у проході секції № 3 було заляпано гірчицею й кетчупом, немов його хтось від душі заблював. Хмара з цукру і борошна повисла над секцією № 5. Люди, котрі штовхали свої візки крізь той прохід, кашляли, витирали собі очі. Деякі з візків буксували, наїжджаючи на розсипи сухих бобів на долівці.

— Постій там секунду, — сказав Барбі, хоча Розі й так