Читати книгу - "Під куполом"

Барбі помітив Джулію, котра фотографувала розграбовані касові апарати.

— Кидайте цю справу й ходімо зі мною, — погукав він.

— Ні. Я мушу робити свою роботу, більше ж нікому. Я не знаю, куди подівся Піт Фрімен і Тоні…

— Ви не знімати це мусите, а зупинити. Перш ніж гіршого чогось не сталося, — показував він на Ферна Бові, котрий чимчикував повз них з навантаженим кошиком в одній руці й пивом у другій. У нього була розсічена брова і кров стікала по обличчю. Одначе вигляд Ферн мав задоволений.

— Як?

Він підвів її до Розі.

— Ти готова, Розі? Час починати.

— Я… ну…

— Не забудь, інтонація безтурботна. Не намагайся їх зупинити, лише спробуй знизити температуру.

Розі глибоко зітхнула і підняла до рота мегафон:

— УСІМ ПРИВІТ, ЦЕ Я ГОВОРЮ, РОЗІ ТВІЧЕЛ, З «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ».

Вона заслужила собі вічну шану, бо дійсно говорила безтурботно. Почувши її голос, люди заозиралися — не тому, що він звучав настирливо, як це знав Барбі, а якраз тому, що навпаки. Він уже бачив таке в Таркіті, Фаллуджі, Багдаді. Найчастіше після вибухів бомб у залюднених громадських місцях, коли прибувала поліція і машини з солдатами.

— ПРОШУ, ЗАКІНЧУЙТЕ СКУПЛЯТИСЯ ШВИДШЕ І ЯКОМОГА СПОКІЙНІШЕ.

Дехто на це зреагували гигиканням, але, озирнувшись одне на одного, люди немов очуняли. У секції № 7 Карла Венціано з соромом, що був просто написаний на її лиці, допомагала підвестися Генріетті Клевард. «Тут повно «Тексматі», вистачить нам обом, — думала Карла. — Що це, Господи прости, на мене найшло?»

Барбі кивнув Розі — продовжуй, — показавши беззвучно губами: кава. Звіддаля він почув цвірінчання санітарної машини, що наближалася.

— КОЛИ ВИ ЗАКІНЧИТЕ, ПРИХОДЬТЕ ДО «ТРОЯНДИ-ШИПШИНИ» НА КАВУ СВІЖУ Й ГАРЯЧУ І ЗА РАХУНОК ЗАКЛАДУ.

Кілька чоловік зааплодували. Хтось із вилудженою горлянкою заволав.

— Кому потрібна та кава? У нас є ПИВО!

Репліку зустріли захопленим реготом.

Джулія смикнула Барбі за рукав. Чоло в неї було наморщене — ну суто на республіканський манер, як подумалось Барбі.

— Вони не скупляються, вони грабують.

— Ви бажаєте займатися редактурою, чи вивести їх звідси раніше, ніж когось тут вб'ють за пакет «Голубої гори»[278] сухого обсмажування? — спитав він.

Вона на мить задумалась, а потім кивнула, серйозність на її обличчі поступилася місцем тій притаманній їй, зверненій до самої себе посмішці, яка йому дедалі більше подобалася.

— Ви маєте рацію, полковнику, — погодилася вона.

Барбі обернувся до Розі, зробив рукою жест, ніби малює коло, і вона заговорила знову. Він повів обох жінок по проходах, почавши з найбільш оголених секцій делікатесів і молочних продуктів, пильнуючи, щоб їм не завадив ніякий надто заводний пияк з тих, хто вже встиг тут надудлитися. Нікого такого не стрілося. Розі почувалася впевненіше, а маркет тихшав. Люди йшли надвір. Багато хто штовхав поперед себе візки з награбованим, проте Барбі все одно вважав це добрим знаком. Що швидше вони вийдуть, то краще, не важить, скільки вони винесуть звідси різного мотлоху… бо ключовим в цьому дійстві було те, що вони чули, що до них звертаються не як до злодіїв, а як до покупців. Поверніть людині, жінці або чоловікові, самоповагу і в більшості випадків — не всім, але більшості особистостей — ви повернете здатність мислити, хоч з якоюсь ясністю.

До них, штовхаючи перед собою заповнений продуктами візок, приєднався Енсон Вілер. Обличчя мав трохи засоромлене, рука в нього кровоточила.

— Хтось ударив мене банкою з оливками, — пояснив він. — Я тепер тхну, як якийсь італійський сендвіч.

Розі передала мегафон Джулії, котра почала повторювати майже те саме звернення, тим самим приємним голосом: «Покупці, закінчуйте і спокійно, порядком виходьте».

— Ми не можемо цього забрати, — промовила Розі, показуючи на Енсонів візок.

— Але ж нам все це потрібне, Розі, — не погодився він, хоча й вибачливим голосом, але вперто. — Нам це дійсно потрібно.

— Тоді ми залишимо тут гроші, — сказала вона. — Якщо хтось уже не поцупив мій гаманець із фургона, звісно.

— Далебі… не думаю я, щоб у цьому був сенс, — сказав Енсон. — Якісь дядьки крали гроші прямо з кас. — Він бачив, хто саме це робив, але називати їх не хотів. Особливо, коли поряд з ним іде редакторка місцевої газети.

Розі вжахнулася:

— Що ж тут трапилося? Що тут, заради Бога, трапилося?

— Я не знаю, — знітився Енсон.

Надворі вже під'їхала санітарна машина, стишуючи виск сирени до гарчання. Через пару хвилин, коли Барбі, Розі та Джулія з мегафоном усе ще обходили секції (натовп вже значно порідшав), хтось позаду них промовив:

— Достатньо. Віддайте мені мегафон.

Барбі не здивувався, побачивши діючого шефа Рендолфа, вирядженого в повну уніформу. Уродився, як той огірок, хоч і пізно, зате невчасно. Точно по графіку.

Розі промовляла, підносячи достоїнства безплатної кави в «Шипшині». Рендолф, вирвавши гучномовець в неї з руки, моментально почав віддавати накази й сипати погрозами.

— Негайно виходьте! Говорить шеф Пітер Рендолф. Я наказую вам: негайно виходьте! Покиньте, що тримаєте в руках, і негайно виходьте! Якщо покинете все і негайно вийдете, ви можете уникнути звинувачень!

Розі подивилася на Барбі, збентежено подивилася. Він знизав плечима. Головне минулося. Дух дикої зграї розчинився. Копи, що залишилися неушкодженими — і навіть Картер Тібодо, похитуючись, але на ногах — почали тіснити народ. Декого з «покупців», котрі не кинули свої навантажені кошики, повалили на долівку, а Френк Делессепс перекинув чийсь візок. Обличчя в нього було похмуре, бліде, люте.

— Ви збираєтесь щось зробити, щоб оті хлопці перестали таке творити? — спитала Джулія Рендолфа.

— Ні, міс Шамвей, не збираюся, — відповів Рендолф. — Ці люди грабіжники, так з ними й поводяться.

— Хто в цьому винен? Хто закрив маркет?

— Відійдіть геть, — насупився Рендолф. — Не заважайте мені працювати.

— Шкода, що вас не було тут, коли вони увірвалися, — зауважив Барбі.

Рендолф скинув на нього оком. Погляд був недружній, але задоволений. Барбі зітхнув. Десь цокотів годинник. Він знав це, і Рендолф також. Невдовзі проб'є тривогу. Якби не Купол, він міг би втекти. Щоправда, якби не Купол, нічого б цього й не трапилося.

Прямо перед ними Мел Ширлз намагався забрати переповнений товаром візок у Ела Тіммонса. Ел не віддавав, і тоді Мел його вирвав… а тоді штовхнув ним старого, збивши його з ніг. Ел скрикнув від болю, сорому й гніву. Шеф Рендолф зареготав. Це були короткі, рубані, непривітні звуки: ГАВ! ГАВ! ГАВ! — і в них Барбі почулося те, чим скоро стане Честер Мілл, якщо не зніметься Купол.

— Ходімо, леді, — сказав він. — Давайте