Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3"

Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 3

Шепіт у пітьмі

І

Затямте раз і назавжди — ніякого видимого жахіття я тоді не побачив. Сказати, що моє рішення спричинене потрясінням, яке переповнило чашу і змусило мене стрімголов вибігти з помешкання Ейкелі та мчати серед ночі на чужому автомобілі по схожих на церковні бані пагорбах Вермонту[1], означає ігнорувати найочевидніші факти, що відкрилися мені останнім часом. Попри надзвичайно важливі та значимі речі, які я бачив і чув, попри винятково яскраві та незабутні враження, я навіть тепер не можу ані довести, ані спростувати свої жахливі припущення. Зрештою, зникнення Ейкелі нічого не доводить. У його домі не знайшли нічого незвичайного, крім слідів від куль всередині та зовні. Складалося враження, що Ейкелі вийшов прогулятися пагорбами і не повернувся. На місці не виявили жодних слідів ні гостей, ні того, що в кабінеті зберігалися усі ті страхітливі циліндри та механізми. Зрештою, хіба мав якесь значення його панічний страх перед цими пагорбами, що купчилися один на одному, перед нескінченним дзюрчанням струмків, серед яких Ейкелі народився та виріс, — тисячі людей підвладні таким самим незбагненним страхам. Більше того, аж до самого кінця його незрозумілі вчинки та передчуття цілком можна було пояснити дивакуватістю.

Усе почалося, як мені видається, з небувалої повені, що спіткала Вермонт 3 листопада 1927 року. У той час, як, власне, і зараз, я викладав літературу в Міскатонікському університеті[2], що в Аркгемі[3], штат Массачусетс, і саме захопився дослідженням фольклору Нової Англії[4]. Невдовзі після повені в газетах поряд із повідомленнями про тяготи, труднощі та надання допомоги постраждалим почали з’являтися дивні розповіді про істот, виявлених у потоках розбурханих річок. Чимало моїх друзів палко з цього приводу сперечалися і зверталися до мене з проханнями допомогти розібратись. Те, що мої фольклорні студії сприймалися так серйозно, лестило, і, як міг, я намагався спростувати нечувані вигадки, що, на мою думку, були наслідком давніх безглуздих забобонів. Було кумедно, що серйозні освічені люди можуть вважати, буцімто ці чутки не є виплодом неприборканої фантазії, а мають під собою, хай навіть сумнівні та викривлені, але факти.

Мені принесли кілька газетних вирізок із такими байками; одну історію з чиїхось слів записала і прислала у листі матір мого друга з Гардвіка, що у штаті Вермонт. У всіх випадках писали приблизно те саме, хоча йшлося про три різні місця — одне біля річки Ванускі поблизу Монпельє, друге — коло Вест-рівер в окрузі Віндем поблизу Ньюфейна, а третє — у самому серці Пассумпсика в окрузі Каледонія, що вище Ліндонвіля. Певна річ, інші місця також називали, одначе, як показав аналіз, усе сходилося на цих трьох. У кожному з цих випадків сільські мешканці повідомляли про появу в нуртуючих потоках води, що стікала з пагорбів, одного або кількох вельми чудернацьких і підозрілих об’єктів; помалу їх стали пов’язувати з напівзабутими примітивними легендами, які з такої нагоди місцеві довгожителі відродили з небуття.

На думку свідків, це були якісь небачені доти істоти. Цілком природно, в цей трагічний час потоки води несли і чимало людських тіл, але очевидці наполягали, що то були не люди, попри певну подібність за розміром і загальними обрисами. Запевняли, що то і не тварини, принаймні, не з відомих мешканцям Вермонту. Описували рожевуватих істот приблизно п’яти футів завдовжки, з ракоподібними тілами і парами чи то великих спинних плавців, чи то перетинчастих крил і кількох членистих кінцівок. За голову вони мали закручений, як мушля, еліпсоїд з безліччю коротких вусиків. Отримані з різних джерел описи істот були напрочуд схожі, втім, слід мати на увазі, що поширені серед цих пагорбів давні легенди сповнені яскравими описами і цілком могли вплинути на уяву свідків. На моє переконання, свідки — наївні, прості й неотесані жителі диких закутків — бачили понівечені, спотворені стихією тіла людей або худоби, а призабуті місцеві небилиці та легенди наділили ці печальні рештки фантастичними рисами.

Нинішнє покоління майже забуло химерний давній фольклор, він потроху відходить у минуле, але сам по собі є доволі незвичайним і, ймовірно, зазнав впливу більш ранніх індіанських переказів. Я знав цей фольклор доволі добре, насамперед завдяки надзвичайно рідкісній монографії Елі Девенпорт[5], що охоплювала усний матеріал, зібраний серед найстаріших жителів штату, і виданій ще 1839 року. Окрім того, ці легенди дуже подібні до історій, які мені довелося почути від старих жителів гірських районів Нью-Гемпширу. Якщо коротко, то в них ідеться про потаємну расу чудовиськ, які ховаються десь поміж віддалених узгір’їв, серед густих лісів, найвищих вершин і в темних долинах, де з невідомих джерел струменять ручаї. Цих істот рідко випадає побачити на власні очі, проте ознаки їхнього існування помічали ті, хто наважувався видертися по схилах деяких пагорбів далі, ніж зазвичай, або залізти в глибокі, вузькі ущелини з прямовисними схилами, куди не зважуються заходити навіть вовки.

У пересохлих річищах ручаїв та на безплідних пустирищах помічали дивні сліди чи то ніг, чи то кігтистих лап, а ще знаходили гідні подиву кола поставлених сторч каменів з пожухлою довкруж травою, і вже певно такої форми та положення їм надала не Природа. А ще на деяких схилах знайшли незвіданої глибини печери, і не схоже було, що брили, які перекривали входи до цих печер, опинилися там випадково. До того ж химерних слідів там було більше, ніж зазвичай, і вели вони як до печер, так і від них — якщо по цих слідах взагалі можна було визначити напрямок руху. А найгіршими були створіння, яких вряди-годи шукачі пригод помічали у мороці віддалених долин і в густих лісах на вершинах.

Усе це не викликало б особливої тривоги, якби описи не були настільки подібними. Усі свідчення мали кілька спільних рис: казали, що істоти нагадують величезних світло-червоних крабів з багатьма парами кінцівок і двома великими перетинчастими крилами на спині. Інколи вони ходили на всіх кінцівках, а інколи тільки на задній парі, послуговуючись іншими для пересування великих предметів невідомої природи. Якось їх бачили у чималій кількості, коли ціла група цих створінь пробиралася уздовж неглибокого лісового струмка, ідучи по троє в ряд і бувши вочевидь добре організованими. Одну особину бачили серед ночі: вона злетіла із самотньої голої вершини і, залопотівши велетенськими крилами, розчинилася в небі, на якусь мить затуливши повний місяць.

Складалося враження, що в більшості випадків ці істоти не втручалися в людські справи, але час від часу їм приписували зникнення шукачів пригод, особливо тих, що будували свої житла неподалік деяких долин або занадто високо на певних пагорбах — ставити будинки у деяких місцях вважалося нерозумним, попри те, що причина давно стерлася з пам’яті. Люди з острахом дивились на круті схили, хоч і вже давно забули, скільки поселенців зникло безвісти і скільки фермерських будинків, що притулилися до самісінького підніжжя цих похмурих зелених охоронців, згоріло до пня.

Одначе більш ранні легенди повідомляють, що ці створіння могли завдати шкоди лише тим, хто порушував