Читати книгу - "Таємна троянда"

Вільям Батлер Єйтс
Таємна троянда


Присвята

Мій дорогий А. Е.[1], присвячую цю книжку Вам, бо незалежно від того, вúзнаєте Ви її написаною добре чи зле, Ви співчуватимете її персонажам у їхніх печалях та радощах — і, можливо, навіть більше, ніж я сам. Хоча я писав ці оповідання в різний час та в різних манерах, а до того ж без певного плану, та вони мають лише одну тему — війну духовного і природного аспектів буття, то як же можу я присвятити таку книжку комусь іншому, а не Вам — єдиному поетові сучасної Ірландії, який перелив духовний екстаз у вірші? Мої друзі в Ірландії часом запитують мене, коли вже я зберуся та й напишу справді національну поему чи роман, а під національною поемою чи романом, наскільки можу судити, вони розуміють поему чи роман, що ґрунтуються на певному славетному епізоді ірландської історії й постають з думок та почуттів, які нуртують у широких колах патріотичних ірландців. Я ж тим часом переконаний, що поезію та роман годі створити, вивчивши, хай і найсумлінніше, славетні епізоди та чужі думки й почуття, — хіба лише вдивившись у той маленький, непевний, тріпотливий вічний вогник, який ми називаємо собою. Якщо письменник прагне зацікавити певний народ, серед якого він виріс, чи думає собі, що має перед своїми земляками зобов’язання, то може обрати символи для свого мистецтва з їхніх легенд, історії, вірувань, переконань, бо має право обирати з-поміж того, що є менш вагомим за нього самого, але з-поміж сутностей мистецьких він обирати не може. Втім, оскільки ця книжка — візіонерська, остільки вона — ірландська для Ірландії, яка й досі ще переважно кельтська і зберегла, серед деяких не таких надзвичайних явищ, дар візіонерства, відмерлий в успішніших націй, які розвиваються динамічніше: жоден осяйний світильник не завадив нам зазирнути в темряву, а коли хтось зазирає в темряву, то завжди там щось побачить.

В. Б. Єйтс

До таємної троянди
Трояндо найтаємніша, повий Мене, далека, в час містичний мій — З отими, хто шукав тебе в топчилі І Гробі Божому, — вони, спочилі, Забули мрій розбитих нуртину Між пелюсток-повік, важких від сну, Що звуть красою. Горнеш ти до лона Волхвів сивúни й золоті корони; І короля, що марився йому Розп’ятий у друїдському диму При мерехтінні тьмяних смолоскипів, І він шаленства й смерти чашу випив[2]; Того, хто Фанд в огнистих росах стрів На бéрезі, де не бува вітрів, І ради поцілунку Éмір втратив[3]; Того, хто бóгів вигнав з їх пенатів І на курганах власної ріднí Справляв їй тризни сто ночей бучні[4]; І короля, що з бардом жив і блазнем Серед гульвіс у лісі непролазнім, Корони гордо зрікшись і жалю[5]; Й того, хто дім продав, майно, ріллю Й за довгі роки обшукав пів світу, Аби, крізь сльози сміючись, зустріти Жону такої сяйної краси, Що, пасмом світячи з її коси, Опівночі пшеницю молотили