Читати книгу - "Спомини"

мною, і в науковім світі повно шпіонів і “стукачів”. Урядники поводилися дуже чемно, але коли я зажадав “Історії” Грушевського, то урядничка усміхнулася і сказала, що нема. Мабуть вона питалася, чи можна дати, і заборонили. Все ж таки я мав змогу трохи зорієнтуватися в большевицькій літературі від 1940–1953 років і ходив там майже щодня. У відділі журналів я провірив, що не було жодного закону, заборонюючого нашу Церкву, а лише була адміністративна заборона з боку НКВД.

У товаристві офіцерів я був у найголовніших церквах Москви: в катедрі патріярха Алєксєя (з гробом патріярха Сергія), в старообрядській катедрі, в Новодівичеськім монастирі, в церкві, де похований Тихон[636], в Третяковській ґалерії і в інших музеях, на спортовім стадіоні. Цікаві були відвідини в Ленінській бібліотеці. Знаючи, що я займаюся наукою, українець-підполковник, очевидно, з поручення міністра, спитав мене, чи я не мав би охоти відвідати Ленінську бібліотеку, найбільшу тепер в Москві. — “Дуже радо”. Ми приїхали рано, і начальник був вже повідомлений. Прийшли там ще якісь урядовці і одна женщина сказала голосно при нас усіх до начальника: “Але Ви берете відповідальність за ці відвідини”. А начальник: “Та ж є тут представник МВД і бібліотечний надзор. Отже, справа ясна”. Вони сполучили кілька московських бібліотек і утворили одну, Ленінську, в якій він мав сам працювати. Велика саля для читачів, інша для наукових працівників. Довжезні коритарі з різними відділами, а електричні візки доставляли замовлені книжки. Директор хвалив той розклад, а я йому сказав, що може практичніший є в “British Museum”[637], що має колову систему. Він притакнув і більше нічого не сказав. Ще якісь поставив я питання, і він відповів. Але я бачив, як там кожний мій рух і погляд обсервували, і як там кожний дрожав, щоби чимсь не наразитись. У науковій установі атмосфера повинна бути трохи свобідніша, і тому вийшов я з бібліотеки з досить пригноблюючим вражінням. Одно, що побачив я замітного в таких бібліотеках, а саме: що була саля і для дітей три-чотири вселюдної школи, і для гімназійних середньошкільників. Вони прохали, щоби я написав своє вражіння, бо вони люблять, як їх хвалити, а не люблять, як їм щось виткнути. Я підніс порядок і вправне опанування бібліотечної організації та машинерії. Про тайний нагляд, навіть в дрібницях, не згадував я нічого.

У Ленінській бібліотеці мені не дозволили працювати, тому що боялися, що я можу висовгнутися їм там у великій кількості працівників з-під ока, і я заходив тільки до Історичної бібліотеки.

На другій розмові з ґенералом я поставив вже домагання від усьої нашої Католицької Церкви про мінімальну свободу для богослужень, а навіть домагався, щоби дозволили богослуження і в ляґрах, чого вони пізніше не могли мені забути. Ґенерал годився, щоби я вертався до Львова і мав бути привернений status quo ante[638]: “Але ви нас будете інформувати про все”. — “Я вам завжди зверну увагу, якщо будуть якісь похибки, — сказав я. Він, як я бачив, не орієнтувався в організації Католицької Церкви, зокрема Римської Курії. Знав це хіба те, що писали клеветливі шпіонські доноси. “Я спочатку розпічну і впроваджу вас, нав’яжу зносини з Ватиканом, але далі вже мусить провадити Міністерство закордонних справ”. На це він мені нічого не відповів, а з пізніших дальших посунень я видів, що міністерство Берії робить це на власну руку.

До мене заходили часто офіцери з міністерства, і вони допитувалися завжди, чи мені чого не бракує, що віце-міністер щодня питається, чи я вдоволений, і [казали]: “Ми боїмося, щоби ви не жалувалися, бо тоді ми мали би великі неприємності”. Вони також зачали в розмовах піддавати мені, щоби я виступив проти Папи і проти Католицької Церкви. Я збував це мовчки або півсловами, а то й жартом. Але про це я сказав ґенералові, і на те він відповів рішучо: “Не робіть цього, бо скомпромітуєтеся!” На це я сказав: “Будьте спокійні, бо я навіть не думаю цього робити, але такий є стан”. Річ ясна, що з того всього я бачив, що ґенерал брав справу серйозно і не думав про якусь там розвідку, бо пізніше вони викручувалися тим, що мене тоді анґажували до розвідки. З тої замітки ґенерала, як також і з предложення, щоби представити до освободження з ляґрів більшу кількість людей, прихильних собі і потрібних до дальшої праці, та старання про нав’язання зв’язків з Папою, я зрозумів, що обіцяне привернення свободи нашій Церкві — це наглядний доказ, що він не думав про якусь шпіонажу, але про ширшу державну акцію, як пізніше закидали Берії, що вони дійсно приготовляли якісь зміни чи державний переворот. Пізніше на суді і в наступних слідствах вони викручувалися тим, що то була тільки шпіонажа. А я звичайно відповідав на це: “Хіба ідіот буде анґажувати митрополита до розвідки. Бо кого ж він буде вже шпіонувати, як за ним слідкують”. Але, на жаль, такий стан там був, як, наприклад, Харбінський митрополит