Читати книгу - "Спомини"

оскільки прізвище “Жуков” надзвичайно поширене; до того ж, Сліпий у своїх “Споминах” майже ніколи не вказує імен, а тільки прізвища. Можемо припустити, що це міг бути генерал-лейтенант (з 1945) Юрій (Георгій) Сергійович Жуков (1907–1978), що з лютого 1930 р. працював у радянських органах держбезпеки у Смоленську, Москві, Новосибірську, Магадані, а тоді знову в Москві. У 1953 р. він очолював 8-й відділ 2-го головного управління МВС СРСР, що займалося зовнішньою політичною та військовою розвідкою. У березні 1953 p., після реорганізації цього управління, Жуков став начальником 2-го відділу 4-го управління МВС. Після арешту й страти Берії Жуков недовго втримався на цій посаді, потрапивши у жорна чисток: 28 жовтня 1954 р. він був звільнений з усіх посад “за фактами дискредитації”, а 23 листопада постановою Ради Міністрів СРСР позбавлений звання генерала-лейтенанта. З 1956 р. до середини 1970-х працював директором столичного готелю “Турист”. Єдиний факт, який не зовсім узгоджується із розповіддю Сліпого про цього генерала Жукова, — це його вік: Сліпий каже, що Жуков мав приблизно 60 років, тоді як Юрій Жуков був набагато молодший і мав усього 46. Отож, питання про особу “генерала Жукова” слід поки що залишити відкритим. ">[635], одначе не маршал Жуков — міністер війни. Ґенерала Жукова Берія взяв з армії як свого довіреного. Він робив вражіння дуже інтеліґентної людини, визнавався на літературі, театрі, музиці, мав звиш 60 літ і мав, мабуть, царський вишкіл. Він казав мені, що був в ґенеральному штабі і провадив армію через Холм. Коли він приїхав до Холма, то делеґації — польські, українські — приходили, щоби дати їм церкву, але “я казав витягнути біля церкви артилерію”.

Після короткої розмови на різні індиферентні теми він дуже чемно розпитував про минуле і сказав: “Ви зовсім слов’янський тип і не видно по вашій поведінці, що ви були вісім літ в ляґрі, бо наших треба довго відзвичаювати від ляґерних привичок. Те, що ми говоримо, це строга тайна. Навіть полковники нічого не знають про те. Їхня річ було лише вас привезти. Але що дальше, то до них не належить”. Все ж таки я не знав ще, про що справа. Заходили час до часу інші особи. Пригадую, що одного представляв він: “Член нашого правительства”. Впрочім, воно не мало жодного значення, бо там все підставлене.

Коли ми були тільки два, що в них ніколи не буває, то він дуже чемно сказав: “Єсть такое дєло. Чим могли би ви бути нам помічні?” Знаючи докладно умовини і психологію КҐБ, я так віднехочу сказав: “Працювати в бібліотеці, в якихсь наукових виданнях?” На це ґенерал відповів: “Митрополіт, митрополіт, це может зробити і дєвушка. Але то, що ви можете зробити, то в Совітськім Союзі ніхто не зробить. Чи не могли би ви нам помогти унормувати відносини з Ватиканом, бо народ змучений і висилений. Іншими словами, треба створення якихсь мирних умовин”. Я вправді не дав себе заскочити компліментом і сказав: “Це важке діло, може маєте відповідніших людей до того?” — “Ні, ні! Ми найдокладніше провірили всі дані про вас і ви одинокий, що можете тут помогти”. — “Чи Ви признаєте мене митрополитом, чи ні?” — спитав я. А на це ґенерал: “Ми вас митрополитом не робили, та й не можемо вас заперечувати”. Тоді я сказав: “Скільки буду могти, то я поможу. При тому знайте, що революція була дуже жорстока”. А він на то: “Кожна революція є жорстока, і «в ґлясе» (білі шкіряні балеві рукавиці) революції ніхто не робить”. Він почав розпитувати про Ватикан, як ми виходили з поляками в Католицькій Церкві, бо вони нас кривдили, про папські уряди і т. д. Та розмова тривала вже дві години, так що я вже змучився і встав, а він каже: “Я би з вами ще говорив”. Але я просив, щоби відложити на другий раз. Ми попращалися, він ще прохав, щоби я післав телеграму до папи. Я не похочував, бо що ж я міг Папі телеграфувати? Пізніше, одначе, я уложив телеграму, що я освободжений і стараюся привернути права для Церкви. Я сказав, що може на пошті моєї телеграми не приймуть, а він сказав: “То вже ми постараємося”. Мабуть моєї телеграми він не встиг вислати. В мене осталось вражіння, що він більше політик, ніж розвідчик, бо сказав: “Вони (КҐБ) думають, що якщо там сказав який шпіончик, то вже все правда, тим часом правду треба брати основно і широко”.

З’явився знову підполковник-українець, який мене привів, щоби мене і відвести. Він мав там, мабуть, свій кабінет, бо знаю, що полковник Туманов вів правничий відділ. Здається, що і як правник, працював також і підполковник-українець. Він на вулиці зачав мене розпитувати, що то ґенерал мені говорив. На це я йому відповів: “Він вам сам ліпше розповість. На всякий випадок, це розумна людина. Далеко розумніша людина від ваших київських міністрів, з якими я говорив”. Підполковник відпровадив мене до гостиниці, дав мені ще якісь гроші на видатки, хоч я старався з них не користати, хіба на найконечніші потреби. Я завважив, що за мною дуже слідять, бо все знали про найменший мій крок, навіть як я ходив купити собі вина на Службу Божу, чи хліба і молока, які купував я собі сам, щоб бути певним. По музеях ходив я сам або з котримсь із офіцерів міністерства. Раз зайшов я до католицької церкви св. Людвика, і цим вони були дуже невдоволені, хоч здавалося, що за мною ніхто не йшов. Здається, що там коло неї контролюють стало всіх вірних.

Мене знову привели до ґенерала. Я приніс йому телеграму і деякі короткі реферати та й сказав йому, що офіцери дуже цікавляться нашою розмовою. Він усміхнувся, що навіть він є під контролею, і додав, що вони не бажають собі, щоби хто знав про мій побут в Москві. “Але Ви можете ходити по Москві”, — сказав, бо я жалувався, що мене не пускають. Я пробував раз телефонувати до французької амбасади, але хтось з другого боку зачав розпитувати, хто телефонує, за чим, і я кинув слухавку.

Ґенерал прохав, щоби я дав начерк історії нашої Церкви. Я сказав, що це довша робота і я мусів би ходити до бібліотек. Він дав позволення, і я дійсно там працював. Там я бачив, що різні осібняки наглядали за