Читати книгу - "Спомини"

Я підозрівав, на основі розмов з ґенералом і з полковниками, що в міністерстві є два сторонництва, і так воно справді було, як виявилося пізніше.

На мій пашпорт я не міг бути приписаний в Москві, і офіцери підставляли якийсь інший. Вони і платили за мешкання. Раз якось вони призабули це зробити і касієрка пригадала мені. На це я їй сказав: “Будьте спокійні, нічого злого не станеться”. А вона мені відповіла: “Я дуже боюся за Вас”. Я звернув увагу офіцерові, підполковникові чи майорові, бо на вулиці за пашпортом не питають. Так воно й було, але нема сумніву, що розвідка обманювала своїх. Крім труднощів з пашпортом, було ще й те, що в одній гостиниці я не міг довше мешкати, як один місяць, бо по місяці треба би було платити подвійно, а то й потрійно за кімнату. Тому мене перенесли до іншої гостиниці, з якоюсь татарською назвою, над рікою Москвою. Там я знову прожив другий місяць, і мене мусіли перенести на третє мешкання, до Київської гостиниці, при Київському залізничому двірці. Нещастя хотіло, щоб тоді до Москви приїхав гуцульський хор з якимсь концертом. Мені пропонували йти на концерт, одначе я не хотів. Але раз, йдучи з клініки, стрінув мене на вулиці один інтеліґентніший з тої ґрупи, пізнав мене і хотів говорити. Я сказав, що не можу, одначе він не хотів відчепитися з цікавости. Я всів до автобуса і лишив його, а тим часом мої шпіони вже донесли, що зі мною зустрічався якийсь осібняк. Я його не знав і припускав, що він був насланий. На всякий випадок, це дало їм претекст до підозрінь і недовірювань.

У міжчасі я виготовив бажані реферати, коротенький начерк історії нашої Церкви і ще інші, яких собі вже не пригадую. Раз один з офіцерів сказав мені: “Ви пишете дуже тверезо і логічно та й не силкуєтеся на гарний стиль”. А я йому на це: “Ваші пишномовні заяви і високопарні артикули не читають за кордоном або приймають їх з великим недовір’ям, як це видно з большевицьких ґазет, а мою кожний прочитає”. При тому я спитав його, що якось довго ґенерал не дає відомости і не кличе мене до себе, хоч він обіцяв. На це почув я відповідь, що він тепер дуже зайнятий іншими справами. Офіцер вимантив в мене реферати, бо казав, що міністер хоче наперед приготовитися. Мені це стало підозріле. Бувало перше, офіцери з великою пошаною згадували про Берію, а тепер мовчали або отак віднехочу. А навіть, проходячи раз попри міністерства, я замітив: “Тут десь урядує міністер Берія”. А він на то: “Чорт з ним”. Це дало мені багато до думання. А другий офіцер почав розказувати, як то якийсь там колгоспник, не знаючи Москви, питав його: “Де тут є Госстрах?[641]” — показуючи на міністерство, а він відповів колгоспникові: “Нет. Это госужас”[642]. По якомусь тижні прийшов знову рано офіцер до мене, питаючи, чи я читав нинішню ґазету. Я відповів, що ні, бо зайнятий якоюсь там роботою. “Берія арештований”, — було напечатано в ґазеті[643]. Я відразу бачив, що справа свободи нашої Церкви програна.

Десь за тиждень, коли я домагався якоїсь відомости, офіцер мене запровадив до іншого начальника, бо ґенерала або арештували, або усунули, і його вже не було в міністерстві. Тому-то і закордонна преса писала, що з арештом Берії арештовано з кількасот ґенералів і що такого погрому не було навіть під час війни. Показалося, що той начальник, якого я вже бачив чи не в ґенерала, — це шеф усієї розвідки в Совітському Союзі. Він став дуже негодувати на покійного митрополита Андрея, що він був шпіон, витягнув мені навіть фотокопію листа о. Вєрцінського (єзуїта в Москві)