Читати книгу - "Спомини"

Розповідали мені в’язні-каторжники з Колими, що там начальство допускалось таких страшних звірств, що стріляло в’язнів, як мух, — це були вже психопати і звироднілі бандити. Дійшло це до відома в Москві, приїхала якась перебрана комісія і, побачивши на місці неймовірні надужиття, вистріляла цілу управу ляґра. Подібно було і в Норильську. Чим дальше від Москви, тим гірший був стан і надужиття.

Старшини знову від’їхали в справі провірення інших в’язнів, а тим часом, в їх неприсутності, мені сказано, що буду відісланий на ляґпункт. Я сказав, що не хочу там їхати, щоби наді мною знову не знущались. “То я вас відішлю на восьмий ляґпункт до інвалідів”, — сказав начальник. І хоч я казав йому, що ще мають приїхати московські офіцери, то нічого не помогло і мене відіслали. І вже в ляґрі на вахті зачали “обиск” речей. Всі повиходили подивитися на мене. Як тільки “надзор” зачав розв’язувати речі, прибіг начальник і казав мені негайно знову спакуватися, і тою самою підводою відвезли мене до залізничого тору, віддаленого чотири-п’ять кілометрів. А там чекала вже спеціяльна дрезина підполковника, яка взяла мене назад на пересилку.

Професор Станіславський і інші на восьмому ляґпункті, не знаючи, в чому справа, виписували опісля різні здогади, бо мали його допитувати про мене, про всякі клевети, і він ті клевети більше або менше влучно опрокидував, бо боявся, щоби самому не попасти в якусь халепу[634].

Полковники насварили начальника пересилки, як він смів мене висилати, коли вони зі мною розпочали розмову. А мені самому полковник сказав: “Ви приготуйте собі, кого хотіли би Ви, щоби освободити з ляґера для Вас”. Я, очевидно, відразу на таку несподіванку подумав про священиків і про деяких світських, але сказав: “Доктора Дзеровича”. На це він сказав: “Та то єврей”. А я: “Ні, він з Відня”. — “Нєт. Його поведінка вся жидівська. Впрочім, він себе дуже добре влаштував”. Чув я, одначе, одне похвальне слово про доктора Дзеровича, а саме коли “образований бандит” сказав до мене про нього: “Що то за лікар, коли він варить шприци і відмовляє молитву”. Це, без сумніву, свідчить дуже похвально про доктора Дзеровича. Коли я вже був на волі в Римі і так само прибув до Риму і доктор Дзерович, то стидався прийти до мене, бо його поведінка в ляґрі була нечесна.

Казав мені також полковник, що він говорив з єпископом Чарнецьким: “Він дуже пригноблений, що йому обстригли бороду”. Але я сказав до начальника, щоби більше того не “дєлалі”, він забагато говорить. Я знав вже передше, що він душпастирював в ляґері, сповідав багато і, як хтось сказав там, зробив з ляґра монастир. Мабуть, не завжди був він обережний, хоч тяжко там від шпіонів встерегтися.

Лікар Дорошенко працював ночами і мені викінчив коронки та частину зубів поправив. У ляґрі знали, що ті полковники приїхали в якійсь спеціяльній місії по мене. І хоч вони не заходили до ляґра, але казали мене вивести з ляґра, кажучи: “Ми не хотіли заходити, щоби не звертати на себе уваги”. На те я сказав: “У ляґрі вже всі знають, що Ви тут чекаєте”. — “То розвідка…” А я: “Ваша школа”. Ми пішли на стацію, а річи відвезли. На стації, в окремій почекальні, дали мені пашпорт, витягнули якесь чорне убрання, полковник пришивав до нього ґудзики. Дали мені якісь ліпші черевики, плащ, капелюх, а все ляґерне казали викинути: “Вам это не нужно”. Але я спакував всі бушлати і не викидав, бо не вірив, щоби потім не остатися нагим і не згинути від холоду. Ми всіли до мягкого вагона, хоч було дуже тяжко дістати місце в переділі. Самі вони занялися пакунками, примістили їх, а мені принесли чай, сказали грати українські пісні на радіо. Все це видавалось мені казкою, після недавнього пекла. По дорозі мене прохали, щоби я наявно не молився, і що в Москві бажає зі мною говорити вище начальство. Вночі я спав добре. Полковник накривав мене плащем, бо ночі в Мордовії були холодні.

У Москві рано виїхав двома чи трьома автами на стацію з міністерства майор і відвіз мене до гостиниці, при малій вуличці, недалеко пам’ятника Юрію Довгорукому, бо хотіли, щоби я мав спокій і щоби на мене у великому готелі не звертали увагу. Підполковник купив мені опісля нове убрання і по двох-трьох днях казав, що зі мною бажає говорити ґенерал. Був це червень 1953 року. Щоби дістатись до ґенерала, то треба було брати підполковникові різні карти вступу, і то в окремім бюрі окремої камениці. Офіцер провірив перепустки і мене запровадили до ґенерала. Це був заступник Берії, який провадив головні аґенди, бо віце-міністер мав радше господарсько-економічний відділ. Жодного прізвища там не подають, все строго засекречене. Але, я опісля довідався через неувагу секретарки, що це ґенерал Жуков