Читати книгу - "Спомини"

Миколою Вознесенським і не був репресований. Отже, питання про те, кого саме мав тут на увазі Йосиф Сліпий, лишається відкритим. ">[632]. Він мав бути дуже спосібний. Сталін його боявся і тому арештував і казав, здається, розстріляти, а його брата, директора, посадити в тюрму. Лікар Дорошенко направляв, лікував зуб і приготовляв коронки. Серед того мені сказали збиратися з речами. В почекальні якийсь інтеліґентний старшина перевів докладний “обиск” моїх речей і мене, а два його помічники зібрали речі і поскладали все в порядку. А до мене старшина сказав, що підемо пішки на станцію, бо ліпше йти поволи пішком, ніж їхати тим тяжким возом по великих вибоях і болоті, а речі там привезуть. Був це червень 1953 року. Ідучи, я спитав його: “Куди мене везете?” — А він каже: “До Москви”. — “А чому?” — питаю. — “Не знаю. Може Ви заанґажовані з націоналістами”. Те саме опісля сказав і один з його помічників, коли ми знайшлися вдвійку.

Очікуючи поїзда, ми стояли на пероні, і тоді я сказав: “Дозвольте купити кілька яєць і хліба, бо я голоден і ледве держуся на ногах”. На це він: “То, що вам дали в ляґрі, нехай вистарчає. Я боюся купувати вам поживу, бо я головою відповідаю за вас. Я вчора з’їв тут якоїсь зупи і цілу ніч болів. Я не маю жодної певности щодо харчів, які тут продають”. — “А чому ви втрійку чи аж вчвірку мене везете?” — питаю. — “Бо інакше вас обкрадуть до нитки”. Ми підійшли до поїзда, але, на щастя, не було в ньому заквагона і тому — “давай назад”. Ми повернули на пересилку на Потьму, і якимсь припадком я довідався, що їх телефонічно відкликали до Москви, а я лишився в одиночці. Опісля пішов знову до зубного лікаря, і він продовжував лікування. Коли я раз сидів в нього на дентистичнім кріслі, він сказав до мене: “Одна начальниця санчасті хоче вас бачити, бо вона вас знає”. І дійсно, вона прийшла. Я привітався і в розмові кажу: “Чи чули ви, як мене клав консіліюм лікарів на восьмому ляґпункті до стаціонаря?” А вона відповіла: “То, власне, я скликала консіліюм, бо не могла собі дати ради з “опером”, який ставився до вас дуже ворожо”. Я подякував їй. Вона також мала там якісь неприємності, про які, впрочім, нікому не тяжко, хто б він не був.

Тоді “опер” анґажував до шпіонажі одного єзуїта, професора, мадяра, що був соціологом і не згідний, не знаю чому, з кардиналом Міндценті. Але єзуїт не згодився і його усунули з медчасти. Анґажували також і отця Чорняка, але він, очевидно, також відказався. Вкінці, пропонували це одному професорові, полякові з Познаня, який рівно ж не прийняв пропозиції, і про це він мені сам лояльно розказував. Він дивився дуже тверезо на західні границі Польщі і казав одверто, що вони не вдержаться. Коли поляки пропонували його жені, що жила з сином в Кракові, фільварок під німецькою границею на Заході, то він строго заборонив їй рухатися з Кракова. Він сидів, як начальник Армії Крайової, мегаломан, як загал поляків, навіть в тюрмі. Його видав підчинений полковник, якого взяли на слідстві наркотиком, до якого він привик від літ. За наркотик він видав всі польські пляни. Професор був високого росту і страшенно вихуд, самі шкіра і кости. Вернув після якоїсь операції. Було там ще кількох поляків: між іншим, Свірський, що винаймав колись в Заздрості в ґрафа Борковського фільварок.

Коли я так лежав в камері на дошках, змучений і розбитий, відчинились двері і ввійшли якийсь полковник і підполковник. Полковник нехоча, кинувши око на камеру, спитав, за що я сиджу. Я, не прикладаючи до тих слів великої ваги, бо таких “гостей” приходило там багато, відповів півжартом: “Контрик” (контрреволюціонер). Вони розсміялися, і один з них дав мені плитку люксусової шоколяди. Я здивувався, бо то річ небувала в ляґрі, тим більше, що мене кормили, та не шоколядою, але найжахливішими і ляґерними секатурами. Вкінці сказали мені: “Ми хочемо з вами говорить”. Мене запровадили до канцелярії і зачали розпитувати, хоч вони все докладно знали до найменших дрібниць. Розпитували про це, як мене трактували в ляґрі, а я їм розповідав. Тоді кажуть: “Напишіть автобіографію”. І я написав, але дуже обережно, подав головні дати, не входячи в усі секатури і переслідування.

Один з них, як я довідався пізніше, називався полковник Туманов, москаль з міністерства Берії, а другий, підполковник — українець Данько. “Куди ви їдете?” — спитали. “Не знаю, кажуть до якогось інвалідного дому”. — “А до Києва не хотіли б ви поїхати?” — “Ні, досить мені його”, — кажу. — “Не поїдете ні до Києва, ні до дому інвалідів. За кілька днів ми тут знову прийдемо”.

Після тих відвідин, “опер” (уполномочений) став, як не той. Приносив харчі, шоколяду, м’ясо, білий хліб і т. д. А виладувавши то в мене, знову зробив пакунок порожний, кажучи: “Що ж, виділи, як я тут ішов з пакунком, нехай видять, що я виходжу з пакунком”. А “днєвальний”, про якого казали, що він страшний “стукач”, сказав раз до мене: “Вы — необычный заключенный”[633]. За два-три дні вони (полковник Туманов і підполковник) приїхали знову та й кажуть мені: “Ви жалуєтеся на них (ляґпункт), а вони на Вас”. І почали розповідати те все, що чули від “стукачів”, які набрехали на мене: за якісь краплі крови большевицької, що я не хотів давати “стукачам” посилки, що я скривався, як давав благословення, що я дуже обережний. “А що ж ви хотіли би, щоби я тим всім “стукачам” давав умисний матеріял для доносу?” І виказував їм одну лож за другою. Полковник Туманов тільки сміявся, а я йому кажу: “Добре вам сміятися, але якби Ви тут побули, то виділи би, яка то радість”, — і я показав на якісь там лахи. А він на це: “Вас в тому не арештували, а де ж тамта одежа?” Я нічого не говорив, бо просто не вірив їм, і побоювався, що можу мати неприємності. А він до мене: “Конвой?” А я додав: “І спільники”. Видно, що вони знали про звірства в ляґерах і тому ужили всіх засобів обережності, везучи мене до Москви.