Читати книгу - "Спомини"

Мене викликали до управи ляґпункта і прочитали мені рішення Главлагу (Главное Управление Лагерей[629]), що мене відішлють до дому інвалідів у Сибіру після скінчення “сроку”. Вони тривожилися, що я маю великий вплив, хоч я всюди старався оминати стрічі і зв’язки, щоби нікого не наражувати на підозріння і неприємності, але то нічого не помагало.

11 квітня 1953 р. минуло, але мене не звільняли, а інших повідправляли. Я був дуже ослаблений і вимучений і сидів, як на тортурах. Одного разу стрінув мене начальник санчасти, до якого я не <звертався за поміччю, ані за полегшами>[630], і звернувся до мене з предложенням: “Я вас положу в лічниці, бо ви вже скінчили свій срок, і мене нічого не обов’язує”. Але деякі лікарі мені казали опісля “ні”, з огляду на доктора Дзеровича. Всі дуже дивувалися, що минуло скоро часу, майже два місяці, а мене не відправляють. Різні припущення, здогади, бо хоч вони призначили мене до найгіршого дому інвалідів у Сибіру, то це не має значення, бо вони можуть на другий день засудити на новий “срок” і лишити в ляґрі. В мене робили строгі обшуки, шукаючи не знати за чим. До бриґадира сказали: “В нього є якийсь молитвослов. Ми поріжемо цілий сінник, чи немає якихсь письм”. Може бути, що я позичив в когось молитвослов або Святе Письмо, але після прочитання віддав власникові, бо боявся в себе тримати. Службу Божу я правив з пам’яті. Чув я раз, як цей бриґадир говорив (зі мною він боявся розмовляти, хоч він був православний, але сина в Китаї виховували католицькі місіонарі): “Ніхто не є в силі протиставитися комунізмові, хіба Католицька Церква, але вона не хоче ніяк мішатися до політики. Вона має велику моральну силу і впливи протиставитися, одначе їх не використовує”. Про місіонарів він висказувався дуже прихильно, і воно тим більше цінне, що коли би він уїдав на Католицьку Церкву, то могло би йому тільки помогти. Він говорив це голосно, і я це чув. Не думаю, щоби це була провокація. Мені він ніколи не поміг і не остерігав, коли “надзор” приходив на труси і секатури.

Укінці одного дня рано прийшли надзирателі і брутальним голосом вигукували: “Собирайсь з вещами на вахту”. Мої “стукачі” злетілися, бо хотіли зайняти моє місце під вікном, яке відступив мені один наш добрий чоловік. Хтось пустив чутку, що вже чекає на мене якась підвода з сильним конвоєм і мене повезуть на дальший ляґпункт. На вахті перетрясли все до останнього рубця і нічого не знайшли. Чув я опісля, як той “сищик” докладав начальникові: “Ничего у него нет”[631]. Видно, що стукачі понаговорювали Бог зна що, тим часом це була лож і видумка. Мене відвезено до стації і як в’язня, під строгим конвоєм, хоч я вже “срок” відбув, посадили до заквагона.

Поїзд рушив і покотився в напрямі Потьми, значиться, на пересилку, не в глуб лісу. На Потьмі висадили мене під сильним конвоєм і запровадили до барака, з якого висилають далі, та й казали, що я тут посиджу з місяць. Якось вдалося мені попрохати дозволу до лікаря. Мене відвели і дали якесь там лікарство, а головне, що лікар Дорошенко згодився поправити мені зуби і понакладати коронки, бо в ляґері було мені неможливо. Був там молодий дентист, українець, десь з Миколаєва чи з Полудневої України, який, мабуть, сидів задля співпраці з німцями. Він став лічити зуби, хоч трохи вагався, кепсько витягнув зуб, зломив, почалась матеріялізація, одначе він дав застрик, і то якось минуло. Іншим разом сиджу я в нього на операційнім кріслі, а він мене питає: “Знаєте, чому я вам лікую зуби?” Я, трохи здивований, відповів: “Може у вас ще дещо українського почуття”. А він на це: “Так, але і ще інша причина. Коли вас провадили до мене, то побачив вас, працюючи на подвір’ю, директор Петербурзького (Ленінградського) Ермітажу (найбільшого царського музею) і сказав до мене: “Якщо можете що помогти Митрополитові, то поможіть, я вас прохаю”. І тому я взявся направляти ваші зуби”. Я здивувався, бо з тим директором я ніколи не стрічався, і в Ленінграді я не був. Але коли мене привезли до ляґра, то в ляґрі розійшлася чутка, що привезли греко-католицького митрополита. Той директор був братом міністра найважнішого планового міністерства