Читати книгу - "Спомини"

Мав я там дуже тяжке життя, то дійсно були муки, а не життя. Був на амбуляторії один лікар, молодий литовець, який мені часом дещо помагав. Начальник санчасті сказав мені раз, що “я нічого не можу вам помогти”, бо “опер” не позволяв мене лікувати. Я дістав якусь горячку, і лікар мусів мене положити. Інші лікарі казали, що доктор Дзерович дуже наглядає і боїться, щоби не мати найменшої неприємности, хоч він міг був багато помогти. В нього лікувався “надзор”. Все ж він був ліпший лікар, ніж інші. Навіть вночі приходив і контролював мене, чи я сплю. Він лічив мені ухо, але його вилічили аж в Москві. Я сказав йому раз, що наші хлопці погрожують йому життям, і це може скінчитися катастрофою для його родини і для нашої Церкви, бо вже убили директора І. Бабія, а тепер другого, голову Української Католицької Акції[626]. Як зачував я на висилці, він пізніше змінив поступовання.

Мене одначе вислали до центрального ляґпункта, до спеціяльної комісії для означення моєї інвалідності, бо за рік я мав кінчити вже вісім літ засуду. В центральній дільниці робили всі аналізи і показалося з мене кровохаркання та підозріла мокрота, і мене, на основі того, признано інвалідом грудної недуги і відіслано назад до 14-го ляґпункту. Багато поміг мені в больниці Будзан з Малої семінарії у Львові, який був у ляґрі фельдшером. Справді він робив це з таким пожертвованням і з такою любов’ю, як рідко хто. Він мене знав, бо я відновив Малу семінарію і прийняв його до неї. Він вплинув на досить неприхильного доктора Панова, а цей на начальника больниці, і мене відіслали назад на попереднє місце. Ті, що приїхали зі мною на комісію, остали там ще місяць.

Коли я вернувся, то мене посадили сейчас до карцеру на 10 днів, не знаю чому. Здається, на якийсь наклеп “стукачів”. “Надзор” в карцері відносився до мене не найгірше, а навіть прийшов “опер”, ніби співчуваючи, сказав: “Як Ви тут попали, та ж Ви були на центральній больниці? Я піду провірю”, — але більше не приходив. Мені лишили тільки бушлат, і я ним накривався, другий бушлат лишив мені той, що скінчив свій карцер, і так на дошці я спав. Щоби не гайнувати часу, я зробив в карцері восьмидневні реколекції. Здається, що на мене наговорив якийсь наш гуцул зі Снятинщини, з ніжною протезою, щоби облегшити свою долю, а може якась інша підла людина. Так, що там вже не знати було, кому вірити.

Не зважаючи на мій вік і інвалідність, я мусів ночами працювати. Знайшовся один дуже побожний гуцул, який мені помагав. На жаль, не пам’ятаю його імени. За мною там дуже слідили. Був там один протоєрей з Полтавщини, чиста худобина, без совісти. Найперше розповідав мені про автокефалію Липківського і про те, як-то большевики не хотіли пустити одного єпископа на свячення митрополита Липківського, яку-то він відограв там велику участь. Я вислухав і нічого не сказав. Опісля він прийшов до мене до сповіди, але я йому сказав, що він православний, то нехай іде до православного священика. Як йому не повелися ті провокації, то він з ягняти перемінився у вовка. Приходив вночі і опісля доносив, що я приймаю різних людей ніччю, хоч нікого в мене не було. Вслід за тим поставили ще інших наглядачів, і я не міг вже правити Служби Божої. Тоді я правив сидячи, в себе на ліжку. Приходили “стукачі” по півночі, відтак і “надзор”, і коли виділи, що я сиджу, то я казав, що я недужий, мушу сидіти, а опісля лягати. “Стукачі” привикли, щоб я відкуплявся від них і давав їм посилку, але я не хотів і давав іншим. Вони доносили на мене, що я скупий, не хочу нікому нічого дати, але я собі з того нічого не робив, бо волів помогти котромусь свому, як їм, що були добре платні.

Приходило багато до сповіди, і я сповідав при зустрічі, поза бараком, і на розрішення робив маленький хрест, але і то “стукачі” доглянули і донесли.

Дуже тяжкі роботи мусів виконувати о. ректор Чорняк, а пізніше працював у кравецькій робітні. Дошкулювали йому там і деякі наші люди. Він праведно ніс ті тяжкі хрести, але ставав щораз більше нервовим. Впрочім, не дивниця, бо там легко було зійти з розуму.

Раз післали до мене одного православного священика, що був дневальним в якомусь бараці, це знак, що з їх прихильників. Він мав Святе Письмо по-російськи, і я його просив, щоб позичив мені, але він не хотів. Коли вже <кінчалися вісім літ кари>[627], тоді провокації ставали щораз більше настирливі. Саме десь при кінці 1952 року або на початку 1953 року підіслали того самого православного священика. І він зачав мене намовляти, щоби утворити реліґійний гурток. Я, вислухавши його цю, в дуже таємний спосіб предложену, пропозицію, сказав йому: “То ви не хотіли мені позичити Святого Письма прочитати, а хотіли б закладати тайний гурток”. І він попросту втік сейчас від мене та вже більше не зближувався.

У “Правді”, яка була прибита на площі, публіковано статті, що виявляли якийсь неспокій, непевність, якусь зміну. Десь небаром (в березні 1953 року) прийшла до ляґра вістка, що помер Сталін. Всі тішилися, бо сподівалися якоїсь зміни. І одного разу ранком прийшов до мене Харбінський митрополит[628] та зачав виговорювати страшні речі на Сталіна. Я нічого не відповів на це, але він пішов до “опера” і сказав, що то я все те говорив. Ті настирливі провокації і шпіонажі мене дуже тривожили, а второпніші в’язні говорили потайки, що мене після скінчення кари не випустять, бо