Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Наступного дня я заходив до Асторії, щиро дивуючись, що могло Андрієві знадобитися від мене. Здавалося, що ми вже давно все обговорили і я ясно дав зрозуміти, що не збираюся повертатися в компанію. А в тому, що його цікавить лише компанія, я анітрохи не сумнівався.

Людина, яку я колись називав братом, уже чекала на мене за столиком. Він задумливо дивився у вікно і крутив у руках чашку чаю.

— Привіт! — я не простяг йому руки, а просто опустився на стілець навпроти. — Про що ти хотів поговорити?

Мені не хотілося затримуватись і довго спілкуватися з Андрієм. Повернулося вчорашнє бажання добре йому врізати, щоб більше ніколи не ображав мою дівчину і не говорив їй гидоти.

Стримувався з останніх сил, але в голосі пролунала агресія.

Андрій задумливо кивнув, ніби підбираючи слова.

— Я хотів просити вибачення, — видав він, одразу ж упираючись у мене поглядом. І ця заява поставила мене в глухий кут. Скільки я пам'ятав, Андрій ніколи не просив вибачення, він був завжди впевнений у своїй правоті та стояв до кінця. — Мені дуже шкода, що так сталося.

— За що ти перепрошуєш? — я відмахнувся від офіціантки, яка поспішала до нас із меню. — Можна якось конкретніше? Ти хочеш просити вибачення за те, що підставив мене? За те, що змусив батька відійти від справ, а мене взагалі втекти з компанії? Або може ти розповіси мені казку про те, що ти тут зовсім не до чого?

Андрій щось намагався сказати, але я продовжив свою промову:

— А може, ти хочеш перепросити за те, що намагався обмовити мене в очах моєї дівчини? Чи за те, що пропонував їй свою кандидатуру замість мене?

— Вона тобі розповіла? — Андрій виглядав розгубленим. Сьогодні був якийсь незвичайний день, треба буде відзначити його в календарі червоним. Мій брат демонстрував емоції, які ніколи не були йому властиві та притаманні. Він дивував мене дедалі більше.

Зробивши судомний ковток чаю, Андрій видав:

— За все! Я хочу перепросити за все, що ти сказав. І ще розповісти тобі свою версію подій, — ось тепер я дізнавався про старшого товариша. Його погляд знову став чіпким, а очі серйозними. Я кивнув, підбадьорюючи його говорити далі.

І він розповів.

Про те, що справді думав, що я винний у розкраданні грошей. Саме тому так повівся на раді директорів, просто не міг упокоритися з тим, що справу його батька хтось намагається занапастити.

Тільки слова мого батька та його впевненість у моїй невинності змусила його розпочати впровадження розслідування.

— І як давно ти в усьому розібрався? П'ять років минуло, — я навіть не намагався приховати сарказм. Мені було дуже складно повірити йому після всього, що сталося. Досі хотілося йому врізати. Просто, щоб душу відвести.

— Нещодавно, — Андрій дивився мені просто у вічі, не намагався ховатися. — Скільки я не копав, усі ниточки вели до тебе. Твої підписи стояли на документах. Тільки рахунки я так і не зміг знайти. Взагалі нічого, ніби гроші випарувалися.

— І що тебе переконало? — я навіть мимоволі присунувся ближче і витріщився на людину, яку колись називав братом.

— Розмова з Ольховським.

Я підняв брови, ніби натякаючи йому продовжити, але Андрій крутив у руках чашку і продовжував мовчати. Він дивився мені в очі з нечитаним виразом, судячи з усього, знову закрився маскою холодного бізнесмена. Я стиснув щелепи та не зміг утриматися:

— Андрію, ми або говоримо відверто, або не говоримо зовсім, — я знизав плечима. — Мене не цікавить батькова компанія. У мене є все, що потрібно, щоб забезпечити себе та свою дівчину.

— Ольховський відкрито визнав, що обвів нас навколо пальця, — Андрій проковтнув. — Він не розповів усього, але цього вистачило, щоб я зміг розмотати клубок. У твоєму відділі був стажер, може ти пам'ятаєш, досить тямущий хлопець — Михайло Барсов. Його порекомендувала Лариса Анатоліївна із бухгалтерії.

— І ти хочеш сказати, що вони все зробили? Не вірю, — я похитав головою. — Лариса Анатоліївна працює років п'ятнадцять у компанії. Навіщо це їй?

— У мене була така сама реакція. Але це правда, — Андрій повернувся до офіціантки, явно використовуючи цей час, щоб перевести подих. — Може, все-таки пообідаємо? Якщо ти готовий слухати мене, то ми тут надовго.

Кивнув, вказуючи на першу-ліпшу страву в меню. Роздратування все ще вирувало в мені, але бажання врізати Андрію потроху відступало. Здається, у нас був спільний ворог. Принаймні мені хотілося так думати.

— Насправді Лариса сама себе видала, — ми повернулися до розмови, коли офіціантка відійшла. — Коли я почав копатися в бухгалтерії, перевіряючи особисто всі папери, вона дуже нервувала і весь час поривалася мені допомогти, хоча я не казав, що саме шукаю. Почав ставити їй запитання, і вона сама все розповіла. Мені навіть здалося, що вона якесь полегшення від цього відчула.

Я уважно спостерігав, як Андрій потягнувся до теки, що лежала поряд з ним.

— Вона віддала мені ці документи й в моїй голові все нарешті склалося.

Взяв простягнуту мені тека, відчуваючи яка вона важка. Мені не хотілося її відкривати, здавалося, що я держу в руках отруйну змію і вона вичікує, щоб вкусити. Холод пластику спалив руки, змушуючи рішуче відкинути теку на стіл.