Читати книгу - "(не) ідеальний чоловік, Катерина Орєхова"

Я спізнювалася, хоча це було категорично заборонено.

На своє виправдання можу сказати, що не моя провина. Не можна п'ятому курсу ставити в суботу першу пару, хоча весь тиждень ми навчаємось на другій зміні. Я щиро вважаю, що в моїх запізненнях винна “геніальна” людина, яка складає розклад.

Вчора я знову до ночі працювала, тому спала менш ніж чотири години. Вранці не встигла поснідати, бо все ще плекала надію не запізнитися. Застрибнула в таксі й почала думати про те, чи встигну я перед парою забігти за кавою. Мене попереду чекали дві нудні лекції з теоретичної граматики та вижити на них без кави було неможливо.

Але моїм мріям не судилося здійснитися. Ми потрапили в затор на мосту і тяглися понад пів години. Я подумки проклинала себе і свою “мажорність” з таксі, треба було їхати на метро, вже була б біля універу.

Коли ми нарешті виїхали з мосту на проспект, пара вже почалася. Кілька хвилин я вагалась, совість намагалася до мене достукатися, але любов до кави перемогла. Вирішивши, що я все одно вже запізнююся і п'ять хвилин погоди не зроблять, я попросила таксиста зупинити біля кав'ярні на розі нашого корпусу.

Вийшовши з машини та втягнувши свіже вересневе повітря, я рішуче попрямувала до кав'ярні.

— Маринка, привіт! - привіталася з баристою, яка привітно помахала мені рукою у відповідь, продовжуючи обслуговувати іншого клієнта.

Я ліниво ковзнула поглядом по відвідувачах кафе і не повірила своїм очам, адже за далеким столиком сидів ідеальний чоловік — високий, статний і в сорочці. Останній предмет чоловічого гардероба був моєю окремою манією. А чоловік у попрасованій сорочці, яка добре на ньому сиділа, одразу ставав ідеальним у моєму розумінні. Я любила чоловічі сорочки, навіть купувала їх сама собі та носила вдома. Чомусь більшість чоловіків зазвичай не дооцінюють силу сорочки в жіночих очах.

Але повернемося до чоловіка. Однією рукою він стискав чашку кави, а іншою щось швидко набирав на телефоні. Виглядав зосередженим, дуже діловим та зібраним. Як можна мати такий гарний вигляд у суботу о 8:20 ранку? Ось я також щиро цього не розумію.

Відірвала мене від роздумів бариста:

— Катеринко, я дуже сподіваюся, що тобі до другої пари сьогодні, бо на першу ти вже запізнилася! Дуже запізнилась! Тобі як завжди?

— Звісно, — засміялася я у відповідь, погоджуючись із замовленням. — Неможливо прийти на першу пару в суботу вчасно!

— Ти просто неймовірна! Вже запізнилася на пару, та все одно прийшла за кавою!

— Кава — це свята, тим більше в мене ще дві пари! А на першу я вже запізнилася, тож п'ять хвилин на каву у мене точно є!

— Гаразд, біжи вже! Якщо добрий викладач, то може пустить тебе на заняття! — сказала Марина, простягаючи чашку капучино на мигдальному. - Успіхів!

Помахавши на прощання ручкою, я попрямувала до виходу з кав'ярні, вмовляючи себе не озиратися на ідеального чоловіка. Я програла сама собі, адже таки кинула ще один погляд на хлопця за далеким столиком. Він дивився у вікно і здався мені чимось розгніваним, трохи нахмуреним та невідривно дивився у вікно.

На пару я запізнилася рівно на пів години. Прикинувши, що можна зайти в п’ятихвилинну перерву, я сіла на лавку біля корпусу і вирішила спокійно випити кави. І зробити ранок суботи трохи краще.

Я задумалася про чоловіка, якого побачила у кав'ярні. Чому такі чоловіки ніколи не підходять знайомитись? Мені двадцять чотири роки і я все більше переконуюсь у тому, що адекватний чоловік ніколи не підійде знайомитися до дівчини просто в кафе чи на вулиці, як би вона йому не сподобалася. Хоча, судячи з того, що "ідеальний чоловік" на мене навіть не подивився, то я не дуже сподобалася. Так, Катю, адекватна самооцінка, це наше все. І так, я все ще у своїх думках називаю хлопця з кафе — "ідеальним чоловіком".

Замислившись, я почала згадувати риси його обличчя. Гарний, не більше тридцяти, світловолосий чоловік, який явно знав собі ціну. Шкода, що не встигла розглянути колір його очей. Хоча, я надто сором'язлива для того, щоб так відверто дивитись на незнайомого чоловіка.

Мабуть, у якийсь момент я так сильно задумалася згадуючи, як виглядає "ідеальний чоловік", що він виник практично перед моїми очима. 

Блін, це мені не здається. 

Хлопець справді перетинав майданчик для паркування та прямував у бік корпусу технарів. Зараз у нього за плечима був рюкзак, і його легко можна було прийняти за студента. А може, він й справді студент? Чому ж я його раніше не бачила? Заочне відділення? Для них наче рано, тільки другий тиждень семестру. Вихор думок пролетів у моїй голові, коли хлопець уже зник за дверима корпусу. А я продовжувала дивитися йому слідом...

З задуму мене вивів наполегливий дзвінок телефону.

— Катерино, ти де? — заволала староста нашого гурту Ганна Завадіна, як тільки я взяла слухавку.

— Та тут я, — видихнула я в трубку. — Сиджу на лавці біля корпусу. Зараз підійматися в аудиторію, на п'ятихвилинці постараюся проскочити.

— На пару вже можеш не приходити. Головко відзначив усіх відсутніх ще на початку пари та нікому із тих, хто запізнився не захотів прибрати "н"-ку.

— От зараза! Треба було одразу їхати до другої! А я поспішала!