Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Можливо, я ще знайду союзників, які тебе здивують.

— Сумніваюся. Колись давно Калул сказав мені, якою буде твоя остання відчайдушна надія. Час показав, що він мав рацію, як і завжди. Отже, ти дійшов аж до краю світу, ганяючись за тінями. Тінями направду темними для того, хто зве себе праведним. Я знаю, що ти зазнав невдачі. — Жрець показав два ряди бездоганних білих зубів. — Сім’я відійшло в небуття, вже давно. Його закопали в землю на кілька темних ліг. Опустили глибоко під бездонний океан. Разом із ним потонули і твої надії. В тебе залишився всього один варіант. Чи підеш ти з нами добровільно, щоб Калул засудив тебе за зраду? Чи ми мусимо ввійти й забрати тебе?

— І ти смієш говорити мені про зраду?! Ти, який зрадив найвищі принципи нашого ордену й порушив священний закон Еуза? Скількох ти вбив заради могутності?

Мамун лише знизав плечима.

— Дуже багатьох. Я цим не пишаюся. Ти змусив нас обирати темні шляхи, Баязе, і ми йшли на ті жертви, на які мусили йти. Нам безглуздо сперечатися через минуле. Тепер, коли минуло стільки довгих століть, поки ми стояли по протилежні боки великого поділу, жоден із нас, гадаю, не переконає другого. Переможці ж можуть визначати, хто мав рацію, як воно й було завжди, навіть задовго до Старого часу. Я вже знаю, як ти відповіси, але Пророк бажає, щоб я запитав це. Ти підеш до Сарканта й відповіси за свої великі злочини? Постанеш перед судом Калула?

— Судом? — загарчав Баяз. — Він, цей зарозумілий старий убивця, судитиме мене? — Зі стін долинув його різкий, грубий сміх. — Уперед, забери мене, якщо наважишся, Мамуне. Я чекатиму!

— Тоді ми прийдемо, — пробурмотів перший учень Калула, суплячись із-під тонких чорних брів. — Ми готувалися до цього довгі роки.

Двоє чоловіків похмуро і гнівно витріщились один на одного, а Джезаль насупився разом із ними. Йому було неприємно раптом відчути, що вся ця історія — це почасти суперечка між Баязом і цим жерцем, а він, дарма що король, схожий на дитину, яка підслуховує розмову батьків, і так само не має впливу на її результат.

— Назвіть свої умови, генерале! — заревів він униз.

Малзаґурт прокашлявся.

— По-перше, якщо ви здасте місто Адуа імператорові, він готовий дозволити вам зберегти трон — звісно ж, як своєму підданцеві, якщо ви регулярно платитимете данину.

— Як великодушно. А як щодо зрадника, лорда Брока? Як ми зрозуміли, ви пообіцяли йому корону Союзу.

— Ми нічим не зобов’язані лордові Броку. Зрештою, це не він володіє містом. Ним володієте ви.

— А ще ми не поважаємо тих, хто йде проти своїх господарів, — додав Мамун, похмуро зиркнувши на Баяза.

— По-друге, громадянам Союзу буде дозволено й надалі жити за власними законами та звичаями. Вони й надалі житимуть вільно. Чи принаймні так само близько до свободи, як раніше.

— Ваша великодушність приголомшує.

Ці слова Джезаль хотів вимовити єхидно, та врешті прозвучало не надто іронічно.

— По-третє, — прокричав генерал, нервово позирнувши вбік, на Мамуна, — людину, знану як Баяз, Перший з-поміж магів, має бути доставлено нам, зв’язаного і в ланцюгах, для перевезення до Саркантського храму, на суд пророка Калула. Такі наші умови. Відмовтеся від них — і з Міддерландом, як постановив імператор, поведуться так само, як із будь-якою іншою завойованою провінцією. Багатьох людей буде вбито, а ще більше стане рабами, тут призначать гуркських губернаторів, ваш Аґріонт перетворять на храм, а ваших нинішніх правителів… відправлять до камер під палацом імператора.

Джезаль несвідомо майже розтулив рота, щоб відмовитись. А тоді зупинився. Поза сумнівом, Харод Великий різко заявив би про непокору за будь-яких умов, та ще й, мабуть, надзюрив би на посланця. Навіть найменша думка про переговори з гурками суперечила всім його давнім переконанням.

Однак, якщо замислитися, умови були набагато великодушніші, ніж він очікував. Джезаль, напевно, матиме більше влади як підданець Утмана-ул-Дошта, ніж зараз, коли Баяз щомиті й щоднини зиркає йому через плече. Він може одним словом урятувати багато життів. Реальних життів реальних людей. Він підняв руку і злегка потер кінчиком пальця пошрамовані губи. Джезаль достатньо настраждався на нескінченних рівнинах Старої Імперії, щоб добре й серйозно замислитися, чи варто ризикувати завдати такого болю такій безлічі людей, зокрема самому собі. Подумавши про камери під палацом імператора, він дещо спантеличився.

Видавалося дивним, що таке важливе рішення випадає ухвалити саме йому. Людині, яка не більше року тому з гордістю зізнавалася, що нічого ні про що не знає, а цікавиться чимось іще менше. Однак Джезаль починав сумніватися, що хоч якась людина, наділена великою владою, хоч інколи по-справжньому розуміє, що робить. Найкраще, на що можна сподіватися, — це підтримка сякої-такої ілюзії, ніби вона це може. Та ще, можливо, часом намагатися трішечки підштовхнути безладний потік подій у той чи той бік, відчайдушно надіючись на те, що бік виявиться правильним.

Але який бік правильний?

— Дайте мені відповідь! — крикнув Малзаґурт. — Мені треба зробити приготування!

Джезаль нахмурився. Йому набридло, що ним попихає Баяз, але це старе падло принаймні допомогло йому зійти на престол. Набридло, що його ображає Терез, але вона принаймні його дружина. Якщо забути про все інше, то терпець йому був готовий урватися щомиті. Він просто не хотів, щоб ним порядкував, розмахуючи мечем, якийсь бундючний гуркський генерал зі своїм придуркуватим жерцем.

— Я відкидаю ваші умови! — безтурботно гукнув він зі стін. — Відкидаю цілком і повністю. Я не звик здавати своїх радників, свої міста чи свою суверенну владу, щойно мене про це прохають. Тим паче здавати їх зграї гуркських дворняг із жалюгідними манерами й іще жалюгіднішим розумом. Ви зараз не в Гуркулі, генерале, і тут зухвальство личить вам іще менше, ніж отой безглуздий шолом. Підозрюю, що ви дістанете суворий урок, перш ніж покинете ці береги. І доки ви не втекли, дозвольте додати: рекомендую вам і вашому жерцеві трахнути один одного. Хто знає? Може, ви зуміли б умовити великого Утмана-ул-Дошта — а також усезнаючого пророка Калула — до вас долучитися!

Генерал Малзаґурт насупився. Швидко перекинувся словом з одним ад’ютантом — вочевидь, не зрозумів усіх нюансів останнього висловлювання. Нарешті збагнувши їх, він сердито рубонув смаглявою рукою й різко віддав наказ кантійською мовою. Джезаль побачив, як серед будівель, розсіяних за стінами, пішли люди зі смолоскипами в руках. Гуркський генерал востаннє поглянув на вартівню.

— Кляті біляки! — загарчав він. — Тварюки!

А тоді смикнув коня за повіддя й поскакав геть. За ним потупали його офіцери.

Жрець Мамун залишився ще на мить. Його бездоганне лице виражало смуток.

— Хай буде так. Ми надягнемо обладунки. Хай простить тобі Бог, Баязе.

— Тобі, Мамуне, прощення потрібне більше, ніж мені! Молися за себе!

— Я молюся. Щодня. Проте за все своє довге життя не бачив нічого, що показувало б, наче Бог схильний прощати.

Мамун відвернув коня від воріт і неквапом поїхав назад, до гуркських лав, поміж закинутих будівель, стіни яких