Читати книгу - "На лезі клинка"

Джо Аберкромбі

На лезі клинка

Кінець

оґен мчав між деревами, ковзаючи босими ногами по мокрій землі, твані і вогких соснових голках. Від бігу йому дерло у грудях, а в голові бушувала кров. Він спіткнувся і розпластався на землі, ледь не протявши собі грудей власною сокирою. Так і лежав, відсапуючись, вдивляючись у тінистий ліс.

Усього мить тому Шукач був поряд із ним, це точно, а тепер наче крізь землю запався. Куди запропастились інші, також загадка. Ото вже лідер — погубив усіх своїх хлопців. Треба було би спробувати повернутись, але його оточили шанка. Він відчував, як вони рухалися між деревами, а їхній запах бив йому у ніздрі. Здавалося, ніби десь зліва кричали, — мабуть, там точилася боротьба. Лоґен повільно звівся на ноги, намагаючись не шуміти. Тріснула гілка, і він вмить обернувся.

На нього летів спис. Загрозливий на вигляд спис, з яким на нього нісся шанка.

— Чорт! — лайнувся Лоґен.

Він кинувся вбік, послизнувся і впав ниць, а тоді з тріском покотився через чагарник, щомиті чекаючи, коли у його спину встромлять спис. Важко дихаючи, звівся на ноги. В нього знову цілилось блискуче наконеччя, але Лоґен ухилився і сховався за широким стовбуром дерева. Щойно він визирнув — плоскоголовий зашипів і замахнувся списом. Лоґен лише на мить вигулькнув з іншого боку, а тоді відскочив, обігнув дерево одним стрибком і, заволавши на все горло, рубонув сокирою. Лезо із хрускотом увігналось у череп шанка. Пощастило, втім, Лоґен вирішив, що на дрібку удачі він заслужив.

Плоскоголовий завмер, приголомшено кліпаючи. Тоді захитався, по його обличчю текла кров. Врешті каменем упав на землю, видерши сокиру з пальців Лоґена, і затіпався біля його ніг. Лоґен спробував вхопитись за руків'я сокири, але шанка якимось чином досі тримав свій спис і його наконеччя шалено хилиталось у повітрі.

— А-а! — скрикнув Лоґен, коли спис черкнув його руку.

Він відчув, як на його обличчя впала тінь. Ще один плоскоголовий. І то до біса кремезний. Уже летить в стрибку, витягнувши руки. Нема часу, щоб вирвати сокиру, нема часу, щоб відскочити. Лоґен розкрив рота, але сказати нічого не встиг. Та й що тут, зрештою, скажеш?

Вони разом гепнулись на мокру землю і покотились по багнюці, колючках та зламаних гілках. З гарчанням дерли і товкли одне одного. Лоґен з розмаху влетів головою в окоренок, аж у вухах задзвеніло. Він мав десь ніж, але не міг згадати, де. Вони котилися й котилися по схилу, і світ кружеляв разом з ними, і Лоґен хитав головою, щоб позбутися дзвону у вухах, і побіжно задушити кремезного плоскоголового. І кінця тому не було видно.

Розбити табір біля ущелини здавалося чудовою ідею — підкрастись ззаду було неможливо. Проте тепер, коли Лоґен зісковзнув на животі з краю скелі, ця ідея втратила свою привабливість. Його руки шкребли сиру землю. Саме багно та брунатні соснові голки. Його пальці намагалися за щось вхопитися, але спробуй вхопи порожнечу. Він почав падати. З горла вирвався притлумлений зойк.

Руки у щось вчепились. Це був корінь дерева, що стирчав із землі на самісінькому краю ущелини. Лоґен погойдувався у повітрі, сапаючи, але тримався міцно.

— Ха! — вигукнув він. — Ха!

Він був досі живий. Кільком плоскоголовим не прикінчити Лоґена Дев'ятипалого. Він спробував підтягнутись до краю скелі, але не зміг. Щось важенне вчепилося в його ноги. Він глянув униз.

Ущелина була глибокою. Дуже глибокою, з прямовисними кам'янистими схилами. То там, то сям з розколин визирали дерева, що росли прямо в повітрі, тягнучись гіллям до порожнечі. Далеко внизу вирувала річка — швидка і люта, вона шумувала, омиваючи визублене чорне каміння. Все це, ясна річ, не втішало, однак справжня проблема знаходилась ближче. Кремезний шанка усе ще був з ним і, міцно вчепившись брудними руками в його ліву ногу, поволі розгойдувався з боку на бік.

— Чорт, — пробурмотів Лоґен.

Оце так встряв. За своє життя він встиг побувати у бувальцях, але йому завжди щастило виплутатися, щоб потім співати про це пісні. Втім, щось гірше за цю ситуацію важко було уявити. Це змусило його задуматись про власне життя. Тепер воно здавалося йому гірким і марним. Нікому воно не принесло добра. Було сповнене жорсткості і болю, поміж якими — одні лише розчарування та негаразди. Його руки починали втомлюватись, у передпліччях пекло. Не схоже було, щоб кремезний плоскоголовий збирався найближчим часом падати. Ще й більш од того, за цей час він підтягнувся вище по нозі, а зараз зупинився і свердлив його поглядом.

Якби на місці шанка опинився Лоґен, він би, найпевніше, помислив: «Моє життя залежить від ноги, на якій я вишу — краще не ризикувати». Людина радше спершу рятуватиме себе, а не вбиватиме свого ворога. Проте, на жаль, шанка мислили інакше, і Лоґен про це знав. Тож він не надто здивувався, коли плоскоголовий розтулив пащеку й увіп'явся зубами в його литку.

— А-а-а! — застогнав Логен, відтак заверещав і взявся з усіх сил товкти своєю босою п'ятою, аж поки з голови шанка не почала юшити кров, але той не переставав кусати, і що сильніше Лоґен копав, тим більше його руки зісковзували зі слизького коріння. Він вже тримався за самі його кінчики, та й ті могли обламатися будь-якої миті. Лоґен спробував забути про біль у долонях, печію в руках та про зуби плоскоголового, що вп'ялися в ногу, а натомість подумати, як чинити далі. Треба падати. Вибір був так собі — каміння або вода, тож розмірковувати нема про що.

Коли маєш якусь проблему, краще її взяти і вирішити, аніж потім усе життя боятись. Так сказав би Лоґенів батько. Тож він міцно вперся вільною ногою в кам'янисту поверхню, востаннє глибоко вдихнув, і з останніх сил метнув своє тіло у порожнечу. Лоґен відчув, як його ногу відпустили спершу зуби шанка, потім — чіпкі руки, і на мить він звільнився.

А тоді почалося падіння. Швидке падіння. Повз нього, шалено обертаючись, промайнули стіни ущелини — сірий камінь, зелений мох, клапті білого снігу.

Лоґен повільно перевернувся у повітрі,