Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Король!

— Я гадав, що він вищий…

— Джезаль Бастард.

Джезаль різко крутнув головою, та здогадатися, хто саме це сказав, було неможливо.

— Це Лютар!

— Ура й’го величності!

Пролунало кволе бурмотіння.

— Сюди, — промовив блідий офіцер перед воротами, винувато показуючи рукою на сходи.

Джезаль мужньо піднявся ними, перескакуючи через сходинку й дзенькаючи шпорами. Вийшов на дах вартівні й заціпенів, скрививши вуста від огиди. Перед ним стояв не хто інший, як його давній друг очільник Ґлокта, згорблений над ціпком і з мерзенною беззубою усмішкою.

— Ваша величносте, — посміхнувся він із сильною іронією в голосі. — Яка честь — мені від неї мало дух не запирає. — Підняв ціпок і показав на віддалений парапет. — Гурки там.

Джезаль, намагаючись вигадати доречно єхидну відповідь, придивився до ціпка Ґлокти. Кліпнув — і всі м’язи на його обличчі обм’якли. Він проминув каліку, не сказавши жодного слова. Його пошрамована щелепа потихеньку відвисла й не повернулася на місце.

— Ворог, — прогарчав Варуз.

Джезаль спробував уявити, що сказав би Лоґен Дев’ятипалий, якби побачив те, що бачив тепер він.

— От лайно.

Серед строкатих вологих полів, долаючи дороги й живоплоти, між фермами, селами й нечисленними гайочками зі старих дерев за міськими стінами тисячами юрмилися гуркські вояки. Широка мощена дорога до Кельна, що вигиналася на південь серед пласких фермерських угідь, перетворилася на суцільну ріку з людей у русі — повільну, блискучу, повноводну. Гуркські вояки, що йшли колонами, наступали й плавно розходилися, щоб оточити місто велетенським кільцем із людей, дерева і сталі. Над кипучою юрбою виділялися високі знамена, блискаючи золотими символами на водянистому осінньому сонці. Знамена імператорських легіонів. Джезаль одразу нарахував десять штук.

— Чималий контингент, — зауважив Баяз, неабияк применшивши дійсність.

Ґлокта всміхнувся.

— Гурки не люблять мандрувати самотою.

Огорожа, про яку раніше казав маршал Варуз, уже підіймалася темною лінією, що петляла багнистими полями за кількасот кроків від стін. Перед нею виднівся неглибокий рів. Його було більш ніж достатньо, щоб завадити надходженню до міста запасів чи підкріплень іззовні. Далі виростало кілька таборів — величезні масиви білих наметів, зведених охайними квадратами. Біля кількох із них уже здіймалися в біле небо високі стовпи темного диму від багать, на яких щось готували, і горнів. Усі ці споруди видавалися підозріло надійними. Адуа, може, ще в руках Союзу, та навіть найпатріотичніший брехун не міг би заперечити, що околиці міста вже однозначно належать імператорові Гуркулу.

— Їхньою організованістю неможливо не захопитися, — похмуро зауважив Варуз.

— Так… їхньою організованістю… — Джезалів голос раптом зарипів, як старі мостини. Дивитися на це зі сміливим виразом обличчя здавалося радше божевіллям, аніж відвагою.

Десяток вершників відділилися від лав гурків і тепер їхали вперед упевненим клусом. Над їхніми головами майоріли два видовжені прапори з червоного й жовтого шовку, на яких були вигаптувані золотом кантійські літери. Був і білий прапор — малий, майже непомітний.

— Парламентери, — буркнув Перший з-поміж магів і поволі хитнув головою. — Хто вони, як не привід для старих дурнів, які обожнюють власні голоси, потеревенити про справедливість, перш ніж розпочати різанину?

«Гадаю, старих дурнів, які обожнюють власні голоси, ви знаєте досконало», — подумав Джезаль, але притримав цю думку при собі, в похмурому мовчанні споглядаючи наближення гуркських представників. Їх очолював високий чоловік. На його гостроконечному шоломі й начищених обладунках виблискувало золото, а їхав він із непохитною зухвалістю, яка навіть на віддалі чітко показує: це людина з вищого командування.

Маршал Варуз насупився.

— Генерал Малзаґурт.

— Ви його знаєте?

— Він командував силами імператора під час минулої війни. Ми боролися місяцями. Не раз вели переговори. Надзвичайно хитромудрий противник.

— Але ж ви його здолали, так?

— Урешті-решт — так, ваша величносте. — Вигляд у Варуза був аж ніяк не радісний. — Але в мене тоді була армія.

Гуркський командир протупав дорогою поміж численних покинутих будівель, що стояли врозсип за стіною Казаміра. Зупинив коня перед воротами й гордо поглянув угору, спокійно тримаючи одну руку на стегні.

— Я генерал Малзаґурт, — гукнув він із різким кантійським акцентом, — обраний представником його ясновельможності Утмана-ул-Дошта, імператора Гуркулу!

— Я король Джезаль Перший.

— Звісно. Бастард.

Заперечувати було безглуздо.

— Авжеж. Бастард. Чому б вам не зайти, генерале? Тоді ми зможемо поговорити віч-на-віч, як цивілізовані люди.

Малзаґурт швидко перевів погляд на Ґлокту.

— Перепрошую, та реакція вашого уряду на беззбройних посланців імператора не завжди була… цивілізованою. Мабуть, я залишуся за стінами. Поки що.

— Як хочете. Ви, здається, вже знайомі з лорд-маршалом Варузом?

— Звісно. Здається, відколи ми билися в сухих пустелях, минула ціла вічність. Я міг би сказати, що сумував за вами… але я не сумував. Як ся маєте, мій давній друже, мій давній вороже?

— Непогано, — буркнув Варуз.

Малзаґурт показав рукою на колосальні сили, що розгорталися позаду нього.

— Зважаючи на обставини, так? Не знаю, хто ваш інший…

— Це Баяз. Перший з-поміж магів.

М’який, рівний голос. Це заговорив один із супутників Малзаґурта. Чоловік, повністю вбраний у простий білий одяг, трохи схожий на жерця. Він здавався не старшим за Джезаля й дуже вродливим, мав смагляве, бездоганно гладеньке обличчя. Був без обладунків, не мав при собі зброї. На його одязі й простому сідлі не було жодної оздоби. А проте інші члени його гурту й навіть сам Малзаґурт, здавалося, дивились на нього з великою повагою. Майже зі страхом.

— А… — Генерал придивився вгору, задумливо погладжуючи коротку сиву бороду. — То ось він, Баяз.

Молодик кивнув.

— Це він. Давно не бачилися.

— Недостатньо давно, Мамуне, зміюко ти клята!

Баяз учепився в парапет, вишкіривши зуби. Старий маг так майстерно грав добродушного дядечка, що Джезаль уже й забув, як сильно може жахати його несподівана лють. Він вражено позадкував, мало не піднявши руку, щоб прикрити лице. Гуркські ад’ютанти та прапороносці зіщулилися від страху; одного навіть гучно занудило. Навіть із Малзаґурта злетіла чимала частка геройського лоску.

Зате Мамун дивився вгору так само спокійно, як раніше.

— Дехто з моїх братів уважав, що ти втечеш, але я знав, що цього не станеться. Калул завжди казав, що тебе погубить гординя, і ось доказ. Тепер мені видається дивним, що колись я вважав тебе видатною людиною. Ти здаєшся старим, Баязе. Ти змалів.

— Усе здається меншим, якщо воно значно вище за тебе! — буркнув Перший з-поміж магів. Він упер кінець жезла в каміння у себе під ногами. В його голосі тепер вчувалася страшна загроза. — Підійди ближче, пожирачу, і зможеш оцінити мою слабкість, поки палатимеш!

— Колись ти міг би знищити мене одним словом, у цьому я не сумніваюсь. Але тепер твої слова — лише пусті балачки. Твоя сила з роками поволі розсіялася, а ось моя нині як ніколи велика. За мною сотня братів і сестер. А які союзники в тебе, Баязе? — Він, глузливо всміхаючись, обвів змахом руки зубці стіни. — Лише такі, на