Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Перевівши погляд на людську масу, що йшла полями, Джезаль протяжно й судомно зітхнув. Хай будуть прокляті його вуста! Вічно вони доводять його до біди. Однак тепер було трохи запізно шкодувати. Він відчув, як Баяз по-батьківськи торкнувся його плеча. Цей керівний дотик за останні кілька тижнів почав страшенно його дратувати. Джезалеві довелося зціпити зуби, щоб не скинути з себе його руку.

— Ти маєш звернутися до своїх людей, — сказав маг.

— Що?

— Правильні слова можуть докорінно все змінити. Харод Великий міг говорити, щойно в цьому виникала потреба. Я розповідав тобі про той випадок, коли він…

— Чудово! — кинув Джезаль. — Я піду.

Він побрів до протилежного парапету з ентузіазмом засудженого, що йде на ешафот. Юрба розійшлася внизу в усьому своєму бентежному розмаїтті. Джезаль зусиллям волі припинив вовтузитися з пряжкою на паску. Чомусь він досі побоювався, що в нього перед цією силою людей спадуть штани. Сміховинна думка. Він прокашлявся. Хтось побачив його й показав рукою.

— Король!

— Король Джезаль!

— Король говорить!

Юрба заворушилася й розтягнулася, сунучись до воріт. Ціле море облич, сповнених надії, страху та симпатії. Гамір на площі поволі стих, і запала заворожена тиша.

— Друзі… співвітчизники… підданці! — Його голос дзвенів приємною владністю. Гарний початок, дуже… риторичний. — Може, наші вороги й численні… дуже численні…

Джезаль подумки вилаявся. Таке зізнання навряд чи додасть масам відваги.

— Однак закликаю вас: не занепадайте духом! Наші оборонні споруди міцні! — Він ляснув по твердому камінню під своєю долонею. — Наша відвага незламна! — Вдарив по начищеному нагруднику. — Ми встоїмо!

Оце вже краще! Він виявив у себе вроджений ораторський хист. Юрба тепер починала ставитися до нього краще, він це відчував.

— Нам не потрібно триматися вічно! Просто зараз лорд-маршал Вест веде своє військо нам на допомогу…

— Коли? — крикнув хтось. Здійнялася хвиля сердитого бурмотіння.

— Гм… — Джезаль, не знаючи, як бути, нервово позирнув на Баяза, — гм…

— Коли вони надійдуть? Коли? — зашипів Перший з-поміж магів на Ґлокту, і каліка різко махнув рукою комусь унизу.

— Скоро! Можете не сумніватися!

Хай йому грець, цьому Баязові, це було жахливою ідеєю. Джезаль поняття зеленого не мав, як наснажити чернь.

— А як же наші діти? А як же наші домівки? Ваш дім згорить? Згорить?

Здійнялися невдоволені вигуки.

— Не бійтеся! Благаю… будь ласка… — Хай йому грець! Йому ж не годиться благати: він король. — Армія в дорозі!

Джезаль помітив, як крізь тисняву сунуть чорні постаті. Практики Інквізиції. Вони зібралися саме там, звідки долинали несхвальні зауваги, і йому стало трохи легше на душі.

— Просто зараз армія покидає Північ! Вона з дня на день прийде нам на поміч і провчить цих гуркських псів…

— Коли? Коли…

Посеред юрби здійнялися й упали чорні кийки, і запитання урвав високий вереск.

Джезаль щиро постарався його перекричати.

— А чи дозволимо ми цій гуркській наволочі тим часом вільно їздити нашими полями? Полями наших батьків?

— Ні! — заревів хтось, і Джезалеві неабияк відлягло від серця.

— Ні! Ми покажемо цим кантійським рабам, як уміє битися вільний громадянин Союзу! — Кілька кволих підтакувань. — Ми битимемося сміливо, як леви! Затято, як тигри!

Тепер він почав втягуватися в роботу; слова злітали з вуст так, ніби він справді так думав. А може, це так і було.

— Ми битимемось, як у дні Харода! Арно! Казаміра! — Здійнявся зворушливий схвальний крик. — Ми не спочинемо, доки не відженемо цих гуркських дияволів назад, за круг Морів! Переговорам не бувати!

— Не бувати! — гукнув хтось.

— До дідька гурків!

— Ми ніколи не здамося! — проревів Джезаль і вдарив по парапету кулаком. — Битимемося за кожну вулицю! За кожен будинок! За кожну кімнату!

— За кожен будинок! — вереснув хтось із шаленим захватом, і мешканці Адуа схвально заревіли.

Відчуваючи, що настав його час, Джезаль витягнув шпагу з піхов, достатньо войовничо дзенькнувши нею, і здійняв її високо над головою.

— А я з гордістю оголю шпагу поряд із вами! Ми битимемось одне за одного! Битимемося за Союз! Кожен чоловік… кожна жінка… буде героєм!

Залунали оглушливі радісні вигуки. Джезаль змахнув шпагою, і поміж списів здійнялася блискуча хвиля: ними трусили в повітря, били в обладунки на грудях, гамселили по камінню. Джезаль широко всміхнувся. Люди його люблять і більш ніж готові битися за нього. Разом вони переможуть, він це відчуває. Він ухвалив правильне рішення.

— Гарна робота, — пробурмотів йому на вухо Баяз. — Гарна…

Джезалеві урвався терпець. Він накинувся на мага, вишкіривши зуби.

— Я знаю, яка вона! Я не потребую ваших постійних…

— Ваша величносте, — пролунав писклявий голос Ґорста.

— Як ви смієте мене переривати? Що за чортівня…

Джезалеву тираду урвало червонясте сліпуче світло, яке він помітив краєчком ока. За мить прогримів вибух. Джезаль різко повернув голову й побачив, як над купою дахів трохи далі праворуч здійнялося полум’я. Внизу, на площі, всі охнули, юрбою прокотилася хвиля збентеженої вовтузні.

— Гурки почали обстріл, — пояснив Варуз.

У біле небо над лавами гурків здійнялася вогненна смуга. Джезаль, роззявивши рота, побачив, як вона полетіла вниз, до міста. Врізалася в будівлі — цього разу ліворуч від Джезаля, — і в повітря високо здійнявся яскравий вогонь. За мить на його вуха налетів страхітливий гуркіт.

Знизу долинули крики. Може, накази, а може, панічний лемент. Юрба посунула на всі боки. Люди помчали до стін, до своїх домівок або просто невідомо куди, перетворившись на безладну мішанину з тіл, які кудись сунули й розмахували держаковою зброєю.

— Води! — кричав хтось.

— Вогонь!

— Ваша величносте. — Ґорст уже повів Джезаля назад, до сходів. — Вам слід негайно повернутися до Аґріонта.

Джезаль здригнувся, почувши ще один оглушливий вибух, цього разу ще ближчий. Над містом уже здіймався масними цівками дим.

— Так, — пробелькотів Джезаль і дозволив повести себе в безпечне місце. Він зрозумів, що досі несе оголену шпагу, і дещо винувато повернув її до піхов. — Так, звісно.

Безстрашністю, як одного разу зауважив Лоґен Дев’ятипалий, хваляться дурні.

Молот і ковадло

Ґлокта трусився від сміху, що виривався з-поміж його голих ясен із хрипінням, бульканням і слиною. Жорстке крісло під його кістлявим задом рипіло. Його кашель і завивання глухо відлунювали від голих стін його напівтемної вітальні. До певної міри цей сміх звучав дуже схоже на ридання. «А може, це воно і є, зовсім трішки».

Щоразу, коли його покривлені плечі здригалися, йому в шию впивалися цвяхи.

Щоразу, коли смикалися його ребра, біль пронизував його тіло до самісіньких кінчиків останніх пальців на ногах. Ґлокта сміявся, цей сміх завдавав болю, а від болю ще більше хотілося сміятись. «О, яка іронія долі! Я хихочу від безнадії. Регочу з відчаю».

Коли він іще раз, востаннє, схлипнув, із його губ зірвалися бульбашки слини. «Наче передсмертний хрип вівці, але гідності в цьому менше». Відтак він ковтнув і витер мокрі очі. «Роками не сміявся так сильно. Не здивуюсь, якщо востаннє це було ще до того,