Читати книгу - "Спомини"

пастирського візиту в Україну папи Івана Павла II Петра Вергуна проголошено блаженним, його мощі в липні 2004 р. перевезено в Україну. Про нього див.: Congregatio de Causis Sanctorum, прот. № 2256, т. 1. Roma 2001, с. 685–746. ">[569], четвертий — єпископ Чарнецький. Виступав як свідок проти мене вищезгаданий ректор університету[570], а другий — якийсь німецький ґестапівець, якого я ніколи перед тим в життю не видів і який обвинював мене за зв’язки з ґестапо. Очевидно, все те, що він говорив, від початку до кінця було лож і брехня, і я все заперечив.

Суддя, бачачи безосновність закидів, і в якійсь безрадності встав і сказав: “Ви ж їздили до Праги, то мусіли бути в ґестапо з пашпортом”. На те я з місця йому відповів, що мені пашпорт принесено до моєї канцелярії, бо я сам про поїздку не старався навіть, але покійний Митрополит. На ту тему вже не було більше нічого. Потім ще мене обвинювано, що я підпирав і піддержував митрополита Андрея в його контрреволюційній діяльності. Коротко обвинення було таке: шпіон Ватикана, враг совєтського народу, як церковний єрарх жив коштом народу, — словом, контрреволюція, “контрик”. Я не знаю, чи коли в житті я відчував таку відразу до падлюк, як тоді, бо з такого роду свідками і людьми я не мав ніколи до діла. Раз навіть Горюн в приступі якоїсь людяності сказав: “Ви попали в середовище, в якому ви ніколи не бували, і в таке трактування, до якого ви не привикли”.

Єпископ Будка був суджений за якісь там американські національні справи (бо він був першим єпископом нашим в Канаді і тоді одержав канадійське горожанство), за якісь збірки, що, очевидно, не підлягали жодному судові. Він держався добре і навіть раз виступив у моїй обороні. Його засудили на п’ять літ висилки до Караганди, але він помер там по чотирьох роках, тобто в 1949 році.

Отець-прелат Вергун і єпископ Чарнецький потратили голови так, що обвиняли мене, як могли, щоби боронити себе, так що навіть предсідник суду крикнув на о. Вергуна, щоби він боронив себе, а не обвинював інших. Він розплакався. Він плакав і, між іншим, обвинював мене, що я приїздив до апостольського нунція в Берліні і мав з ним якісь тайні переговори в італійській мові, якої він не розумів. У дійсності я говорив по-німецьки і нічого, крім конвенціональної візити в апостольського нунція Орсеніґо, не полагоджував. Казав ще, що я націоналіст і т. п. Сам він признався, що ходив там десь до ґестапо, і за це засудили його на сім літ “ісправительних лаґерних трудов”.

Єпископ Чарнецький розповів усе, що знав, і на слідстві, і на суді. Свята людина, але не до життя і не до проводу, зокрема в таких умовинах. Йому закидали зв’язки з д’Ербіньї і зв’язки з Ватиканом. Про покійного митрополита А. Шептицького і про мене говорив, що ми націоналісти, вели політику і т. п. Його засудили на п’ять літ ляґера.

Після суду їх звели до одної камери, так що вони могли перебути спільно аж до етапу. Здається, що з ними був і о. Ґорчинський, не знаю, чи й о. Ковальський, що також сидів тоді в тюрмі, бо я пізнавав його по голосу. З допитів знаю, що о. Ковальський прихильно зізнавав про мене.

Я одержав найвищу кару — вісім літ строгих ляґерних робіт, і мене держали відсепаровано. Після суду і вироку, коли мене привели до камери, то інженер Мороз, який сидів тоді зі мною, спитав мене сейчас, а була це друга година по півночі: “Чи прочитали вирок?” Я сказав: “Так”. — “А скільки?” — продовжав він. — “Вісім літ”. А він на це: “Ах, який я був би щасливий, якби дістав вісім літ!” І зачав розповідати, як одна жінка вернулася зі суду, на якому судили її чоловіка, то півсела вибігло напроти неї і питали: “Скільки дали?” — А вона на те: “Слава Богу, тільки десять літ”.

Моїх співсудимих скоро відправили до ляґера, а мене держали в тюрмі ще два місяці, а то тому, що мої слідчі запротестували до Москви, бо суд дав мені малу кару. Один з ув’язнених на допиті чув, як прийшов до кабінету, в якому він був допитуваний, до його слідчого, Защитін і ще котрийсь з слідчих, і між собою говорили: “Наш суд — шляпа, пишім до Москви”, — домагаючись кари смерти або бодай 25 літ. Один зі слідчих мав сказати: “Эх, черт с ним, пусть идет”[571]. Значить, не хотів прилучуватись до Защитіна, але Защитін нічого не осягнув в Москві. Ця непевність в тюрмі цих місяць чи два в одиночці, в гнилій темній камері, — то були найтяжчі хвилини в усьому тюремному ув’язненні. Потайки хтось там з надзирателів ходив питатися до начальника, чому мене не висилають, а начальник відповів, що я рекурсував до Москви. Сам в одиночці я щодня правив Службу Божу.

Перший період ув’язнення: етапи, тюрми, табори

<Нагло десь, одного дня пополудні>[572] влетів до камери корпусний, спакував мене і чимскорше запровадив до “чорного ворона”, що віз на залізницю перед Києвом. Тим хотіли вони оминути Лук’янівку як пересилку і потайки вислати з Києва. Столипінський “заквагон”[573] вже був повний в’язнів, так що конвой ледве втиснув мене досередини, а потім посадили мене до окремого переділу. Начальник конвою знав мене і навіть не замикав дверей. До мене привели також засудженого начальника ляґера, що спроневірився на кількадесять тисяч рублів і знасилував свою дочку. Він був дуже чемний, приглянувся всьому, що я мав, і зараз на стації почав продавати мої речі за