Читати книгу - "Спомини"

душпастирював, займався викладацькою діяльністю та готував нове покоління греко-католицьких священиків. Помер у 1979 р. в Яремчі. ">[564], бо, йдучи коритарем, мав пів-голосом сказати: “Confessores sumus”[565]. Це, без сумніву, був добрий об’яв. Також оповідав, що багато зі станиславівських священиків поженилось, про те, як привозив зі Станиславова гроші на “Нову Зорю”, про ведення Станиславівської духовної семінарії і т. п. та про те, що вже кілька літ наперед польсько-жидівські журналісти говорили, що большевики займуть Галичину. Назагал зробив на мене сумне і прикре вражіння.

Першу маленьку передачу я одержав за слідства Крикуна, і в ній були: сухарі, родзинки, покраяна просфора, якісь кубки на чашу. Відтоді я зачав робити з родзинків вино та правити Службу Божу майже день в день. Крикун ніби оправдувався тим, що посилка маленька, бо вони у Львові квапилися і на більшу не було часу. А в дійсності вони не дали. Кожний сухарик був переломаний. Казали, що то привезли літаком о. Кладочний і о. Котів. Друга передача, яку привезла сестра Іларія[566], була вже більша: був у ній навіть і росіл.

Пригадую собі, що сидів ще зі мною один поляк — горбатий, що потім очорнював священиків. Він сидів за те, що хотів перейти границю до Молдавії. Знайшли при ньому червінці, “рижики” — золоті царські гроші. На слідстві він боронився, що тими грішми він торгував, і до того признавався, щоби одержати меншу кару, ніж за перехід границі. Зразу робив вражіння віруючого і навіть сповідався в мене, але опісля польські священики говорили, що він перейшов на православіє, прийняв свячення і діяв з рамени КҐБ.

У камері я нераз мусів спати на долівці, а жуліків клали на ліжко, так що навіть слідчий-жид сварився з директором, що я хворий, простуджений: “Я должен с ним работать, а он больной”[567]. Тоді положили мене вже на ліжко. Про кінець війни я догадувався з великих маніфестацій, вистрілів і феєрверків, які через малі вікна камери доходили і до нас.

Суд і вирок

Здається, що рідко чиє слідство тривало так довго, як моє. Кінець кінцем назначено суд — воєнний трибунал з трьох суддів і двох секретарів, вліті 1946 року[568]. Мене приведено до великої салі в будинку КҐБ при вулиці Короленка, ч. 33, і суд відбувався при закритих дверях і під конвоями. Предсідник суду [підполковник Індиченко] був адвокатом чи навіть десь професором, а пізніше був деканом міжнароднього права, що навіть у совітських судах — небувала річ. Я зовсім нічого не знав, як боронитися і перед чим боронитися? Суд тягнувся більше тижня. Предсідник суду відносився до мене досить спокійно, хоч не скажу прихильно, бо він мусів показати своє вороже наставлення — мене оскаржували за державну зраду, між іншим, і за “провини” митрополита Андрея Шептицького. Я признав, що правив Службу Божу на поручення хворого Митрополита і так само на прохання громадян, та що я старався перешкодити братовбивчим атентатам. А, крім того, доказував я зі слідства інші наклепи, ложі, бо в дійсності проти мене вони не мали жодних обвинень. “Правити Службу Божу не є жодним проступком, бо на неї може прийти, хто хоче”, — сказав я та й що може бути мені кожний вдячний, що я перешкоджував убивствам, і що чужого горожанина не можна судити за його вчинки. Але на то судді не звертали уваги, і суд відбувався після їхньої трафаретної процедури. Предсідник суду заявив, що справа дуже серйозна, за яку радянський суд карає від двох літ тюрми до кари смерти. Під час суду мене допускали три рази до голосу, але то не мало жодного впливу на моє оправдання. Найзамітнішим в тому суді було те, що він відбувався переважно ночами, а присутніми були і могли бути тільки слідчі, КҐБ і конвой.

На лаві обжалованих сиділи: перший — єпископ Будка, другий — я, третій — отець-прелат Вергун