Читати книгу - "Спомини"

безцінь, купував махорку і роздавав бандитам, які їхали в сусідних переділах. Коли я пожалувався начальникові конвою, то він сказав: “Пощо ви то робите? Тут такий звичай”. А впрочім, старався бути дуже уважливим і, наприклад, рано він не їв, аж поки я не скінчив правити Службу Божу. Десь перед Москвою його забрали від мене, а я мусів окуплюватися від всякого рода злодіїв і бандитів.

Так доїхав я до Москви і за стацією відчепили наш “заквагон”, але всі в’язні осталися в ньому. По кількох ночах я перестудився, і дістав дизентерію. Раз навіть прийшла до вагона лікарка і питала за недужими, і коли я звернувся до неї, то вона чемно сказала: “Я запишу вам рецепту, але ліків не маю. Може десь в дорозі вдасться їх роздобути”. І так на залізничій стації в Москві ми стояли приблизно три тижні, а у вагоні були і матері з дітьми, а санітарні умовини були жахливими: сморід, брак поживи, і здавалося, що треба буде там загибати. Вкінці вагон причепили до якогось поїзда і він рушив.

По кількох днях ми приїхали до Новосибірська. В часі дороги кинули до мого переділу страшного розбишаку, який зачав співати собі, як то він убив тата, маму і ще там когось, і як він попав в “преступный мир”[574]. Аж жах було слухати того всього. Треба було дати йому все, що хотів. По півдня їзди, на котрійсь стації, його висадили. Він розмовляв з якоюсь злодійкою з сусіднього переділу, яка розказувала про безліч тюрм, в яких вона сиділа. Аж мороз проходив за шкірою в такому товаристві. Пізніше посадили до мене якогось німця, хоровитого, який плакав і жалувався на своїх товаришів, що його видали, і тепер везуть на розстріл. Він висповідався, і опісля я дав йому якихсь сухарів. Не знаю, що з ним, нещасним, сталось. Конвой обкрадав, кого міг, а крім того і розпустував з женщинами-в’язнями. Колись я читав спомини бувших в’язнів, але те все, що вони писали, блідло на згадку про страшну дійсність.

У Новосибірську нас вивели з вагонів, кількасот в’язнів, і повели пішком три кілометри зі залізничої стації до ляґра. Кожний ніс свої клунки. По дорозі порох був по коліна, а збитий в повітря не дозволяв навіть дихнути. Було це десь в місяці вересні 1946 р. Звичайно, коли привозили нас до ляґпункту і ще ніхто не знав, хто я, то мене трактували всі як звичайного в’язня, і я мав спокій. А як питали, хто я, то я казав, що професор. Але коли приходили “стежні листи” до “опера” — то тоді вже цілий ляґпункт знав, що я митрополит, і тоді переслідували мене й обкрадали, як тільки могли.

Ляґер в Новосибірську390[575] містив кільканадцять тисяч, а то й більше, в’язнів, а мене призначили до якоїсь слабосилки[576], — мабуть, котрийсь з тамошніх в’язнів, які були при новосибірській ляґерній управі, призначив мене до слабосилки. Там лежало двадцять кілька недужих в малій бараковій камері. Мене взяв біля себе якийсь інтеліґентний чоловік, і від нього я довідався, що недужі — то крайні бандити, злодії і майже всі венерично хворі та й що є легка небезпека заразитися. Моє положення стало розпучливе, недуга дизентерії, що мене мучила цілу дорогу, небезпека зараження, а крім того, інтеліґентного чоловіка викликали на етап. Тоді бандити кинулися на мене, ограбили — на щастя, не мав я грошей, бо були би убили. Між собою вони щодня майже різалися ножами і конвой по одному виводив з камери. Я прохав, щоби мене перевели до шпиталя, “бо я тут згину”. І прийшов якийсь наш фельдшер — українець та й сказав мені, що до шпиталя не можна, бо в ньому переповнення, але мене призначено до Маріїнська