Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

— Ти…

Доу скочив уперед (у нього на зап’ястках теліпались обривки мотузки) і встромив ножа карлові в лоба аж по руків’я. Той гепнувся, наче стілець, із-під якого вибили ніжки. Майже тієї ж миті позичена булава Мовчуна вдарила по шолому другого й залишила там велику вм’ятину, мало не притиснувши край шолома до кінчика носа. Потерпілий пустив трохи слини й позадкував, наче п’яний. А тоді з його вух полилася, булькаючи, кров, і він упав на спину.

Шукач розвернувся, намагаючись розтягнути крадений плащ так, щоб ніхто не побачив, як Доу й Мовчун волочать геть два трупи, але в місті, здавалося, нікого не було. Поза сумнівом, усі дивилися бій. Він на мить замислився, що відбувається там, у колі. Цієї миті вистачило, щоб у нього в животі засіло неприємне відчуття.

— Уперед.

Він повернувся й побачив, як Доу всміхається на все закривавлене обличчя. Він щойно запхав обидва тіла за ворота, і одне з них скосило очі на дірку від ножа у себе в голові.

— Цього досить? — запитав Шукач.

— Що, хочеш сказати кілька слів на честь мертвих?

— Ти знаєш, про що я. Якщо хтось…

— Зараз не час мудрячити. — Доу схопив його за передпліччя й перетягнув за ворота. — Треба вбити відьму.

Підошва металевого чобота Страховидла із глухим ударом врізалася Лоґенові у груди, вибивши з нього дух і гепнувши ним об землю. Із його зсудомленої руки вивалився меч, а горло запалало від блювотиння. Лоґен незчувся, як на нього впала велика тінь. У нього на зап’ястку клацнув металевий наручник, тісний, мов лещата. Йому вибило ґрунт із-під ніг, і він лежав долілиць, одну руку йому завели за спину і скрутили, а в роті було повно землі, з якою треба було щось робити. Щось притиснулося йому до щоки. Спершу холодне, а потім — болюче. Велика нога Страховидла. Лоґенів зап’ясток сильно скрутили й потягнули вгору. Голова сильніше втиснулася у вогку землю, в носі почало поколювати від підстриженої трави.

Біль, що роздирав йому плече, був жахливий. Невдовзі стало набагато гірше. Лоґен був геть безпорадний, розтягнутий, наче кролик, якого збираються оббілувати. Юрба затихла, затамувавши подих. Було чути лише чвакання побитої плоті довкола рота Лоґена й писк повітря в одній розквашеній ніздрі. Він би закричав, але його обличчя було здушене так, що він міг хіба що хрипко втягнути в себе трохи повітря. Що не кажи, а Лоґенові Дев’ятипалому кінець. Він возз’єднається з землею, і ніхто не зможе сказати, що незаслужено. Бути пошматованим у колі — годящий кінець для Кривавої Дев’ятки.

Однак великі руки не стали тягнути далі. Краєчком тріпотливого ока Лоґен розгледів, як Бетод сперся на зубці стіни. Король північан поволі махав рукою, знов і знов описуючи нею коло. Лоґен згадав, що це означає.

Не поспішати. Розтягнути задоволення. Провчити їх усіх так, щоб вони довіку цього не забули.

Великий чобіт Страховидла з’їхав із його щелепи, і Лоґен відчув, як його тягнуть у повітря, а його кінцівки теліпаються, наче в маріонетки з обрізаними нитками. Татуйована рука піднялася, зачорніла на тлі сонця і врізала Лоґенові по обличчю. Щосили, як батько б’є збитошну дитину. Його наче вдарили пательнею. У Лоґена в голові спалахнуло світло, а рот напов­нився кров’ю. Щойно все довкола набуло чіткості, він побачив, як мальована рука хитнулася в протилежний бік. Рука опустилася з жахливою неминучістю й ударила його тильним боком. Так ревнивий чоловік гамселить свою безпорадну дружину.

— Бульк… — почув Лоґен власний голос і полетів.

Блакитне небо, сліпуче сонце, жовта трава, уважні обличчя — все це перетворилося на безглузді плями. Він врізався в щити на краю кола й повалився напівпритомний на землю. Десь далеко кричали, волали, сичали люди, та він не чув їхніх слів і майже не хотів їх чути. Йому думалося лише про холод у животі. Неначе його нутрощі наповнилися льодом і той розростався.

Лоґен побачив бліду руку, обмазану рожевою кров’ю. З її подряпаної шкіри виступали білі сухожилля. Звичайно ж, це була його рука. Ось кукса пальця. Але, коли він спробував розімкнути пальці, вони лише сильніше вчепились у буру землю.

— Так, — прошепотів він, і з його занімілого рота потекла у траву кров зі слиною. Лід розійшовся зі шлунка аж до кінчиків пальців, і все його тіло заніміло. То й добре. Давно пора.

— Так, — повторив.

Він звівся на одне коліно. Його закривавлені губи оголили зуби, закривавлена правиця прослизнула у траві, шукаючи руків’я меча Творця й міцно обхопивши його.

— Так! — процідив він, і Лоґен із Кривавою Дев’яткою засміялися разом.

Вест не чекав, що Дев’ятипалий підведеться знову, але той підвівся, до того ж підвівся зі сміхом. Попервах це був слинявий регіт, пронизливий і дивний, який звучав майже як ридання, та коли Лоґен підвівся, він став гучнішим, різкішим, холоднішим. Наче Дев’ятипалий сміявся з жорстокого жарту, не зрозумілого більше нікому. Вбивчого жарту. Його голова впала на бік, як у повішеника, а на обм’яклому блідому обличчі виділився усміх.

Кров забарвила його зуби в рожевий колір, стікала з порізів на обличчі, сочилася з роздертих губ. Сміх булькав дедалі гучніше, врізався Вестові у вуха, нерівний, як лезо пилки. У ньому було більше муки, ніж у будь-якому крику, більше люті, ніж у будь-якому бойовому кличі. Він був жахливо, огидно неправильний. Регіт над різаниною. Хихотіння в бійні.

Дев’ятипалий хитнувся вперед, наче п’яний, гойдаючись, нічого не розуміючи. В його закривавленій руці теліпався меч. Його мертві очі поблискували, вологі й уважні, а їхні зіниці розширились, обернувшись на дві чорні ями. Його божевільний сміх різав, роздирав і рубав усе коло. Вест відчув, що сунеться назад, а в роті в нього пересохло. Всі присутні відсунулися назад. Вони вже не знали, хто лякає їх більше: Фенрір Страховидло чи Кривава Дев’ятка.

Світ палав.

Його шкіра була охоплена вогнем. Дихання стало пекучою парою. Меч — затиснутим у кулаці тавром із розплавленого металу.

Очі йому щипало, сонце випалювало в них розжарені візерунки й холодні сірі силуети людей, щитів, стін, велетня з блакитних слів і чорного заліза. Він розповсюджував нудотні хвилі страху, але Кривава Дев’ятка лише всміхався ще ширше. Страх і біль розпалювали вогонь, і полум’я здіймалося дедалі вище.

Світ палав, а в центрі світу палав жаркіше за всіх і все Кривава Дев’ятка. Він простягнув руку, зігнув три пальці — всі, крім великого, — і покликав велетня жестом.

— Я чекаю, — сказав він.

Великі кулаки били Криваву Дев’ятку по обличчю, великі долоні хапалися за його тіло. Однак велетень не зловив нічого, крім сміху. Легше було вдарити по мерехтливому вогню. Легше було спіймати рухливий дим.

Коло перетворилося на піч. Стебла жовтої трави — на язики жовтого полум’я під нею. Піт, слина, кров крапали на нього, як жир із м’яса під час смаження.

Кривава Дев’ятка зашипів, як вода, що падає на вугілля. Це шипіння переросло в гарчання; так гарчить залізо, що бризкає з горна. Гарчання переросло у потужний рев сухого лісу в полум’ї, і Кривава Дев’ятка дав мечу волю.

Сірий метал описував палючі кола, вирубував безкровні діри у блакитній плоті, дзвенів об чорне залізо. Велетень зник, і клинок вгризся в обличчя одному з тих, хто тримав щити. Голова чолов’яги розбилась і оббризкала кров’ю голову іншому. У стіні, що оточувала коло,