Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Дев’ятипалий. У більшості випадків його вважали б за здоровезне чудисько, та в цьому страхітливому товаристві він здавався малесеньким, слабким і крихким. А ще гірше було те, що там коїлося щось дуже дивне. Те, що Вест міг назвати лише чарами. Просто в нього на очах на блакитній шкірі Страховидла затягувалися великі, смертельні рани. Ця істота не була людиною. Це міг бути лише диявол, і щоразу, коли цей диявол ставав над ним, Вест відчував такий страх, ніби опинився на самому краю пекла.

Вест скривився: Дев’ятипалий безпорадно хитнувся до щитів із віддаленого боку кола. Страховидло здійняв броньований кулак для удару, який точно міг розтрощити череп. Однак він ударив лише по повітрю. Дев’ятипалий в останню мить кинувся вбік, і залізо пролетіло зовсім поряд із його щелепою. Його важкий меч рубонув униз і з лунким звуком відскочив від броньованого плеча Страховидла. Велетень хитнувся назад, і Дев’ятипалий пішов на нього. На його застиглому обличчі натягнулися бліді шрами.

— Так! — промовив крізь зуби Вест. Люди довкола нього схвально заревли.

Наступний удар різко брязнув по броньованому боку велетня, залишивши по собі довгу яскраву подряпину й вирвавши із землі великий шматок ґрунту. Останній глибоко врізався йому в мальовані ребра, здійнявши дрібні бризки крові; Страховидло втратив рівновагу й замахав кінцівками. Коли його велика тінь упала на Веста, той роззявив рота. Страховидло повалився на його щит, наче дерево в падінні, і Вест, затремтівши, опустився на коліна. Він слабнув під цією величезною вагою, а нутрощі йому вивертало від жаху та огиди.

А тоді він побачив. Одна з пряжок на всіяній шипами й заклепками броні, розташована просто під коліном велетня, опинилася за кілька дюймів від пальців Вестової вільної руки. Тієї миті йому думалося лише про одне: Бетод, який залишив по собі стільки мерців по всій Енґлії, може втекти. Він заскреготів зубами й ухопився за кінець шкіряного ремінця, товстого, наче чоловічий пасок. Потягнув за нього, коли Страховидло відштовх­нувся й підняв свою здоровезну тушу. Пряжка дзенькнула й розстебнулася, броня на могутній литці розкрилася, тимчасом як нога Страховидла знову тупнула, а його рука кинулася вперед і мало не збила Дев’ятипалого з ніг.

Вест через силу підвівся із землі, вже неабияк шкодуючи про свою імпульсивність. Швидко оглянув коло, шукаючи хоч якогось натяку на те, що його хтось бачив, але всі очі прикипіли до бійців. Тепер це здавалося малесеньким зухвалим саботажем, який анітрохи не може змінити ситуацію. Звісно, поза тим, що Веста за таке вб’ють. Він знав це з дитинства. Тому, кого зловили за махлюванням на дуелі північан, вирізають кривавий хрест і витягають кишки.

— Ох!

Лоґен шарпнувся геть від броньованого кулака й хитнувся праворуч, коли повз його обличчя промайнув блакитний кулак, а тоді, коли до нього знову полетіла залізна рука, пірнув ліворуч, послизнувся й мало не впав. Усі ці удари були досить сильні, щоб ураз відтяти йому голову. Він побачив, як мальована рука відступає, й заскреготів зубами, ухиляючись від чергового потужного удару Страховидла й уже здіймаючи меча над головою.

Клинок акуратно розрізав блакитну руку просто під ліктем, і вона полетіла на протилежний бік кола, а за нею полився потужний струмінь крові. Лоґен набрав повітря в охоплені вогнем легені і високо здійняв меч Творця, готуючись до останнього зусилля. Страховидло підвів погляд до тьмяно-сірого клинка. Сіпнув головою вбік, і клинок глибоко врізався в його мальований череп, здійнявши вир краплинок темної крові й розітнувши йому голову аж до брів.

Броньований лікоть велетня із хрускотом врізався Лоґенові в ребра, мало не відірвав його від землі й перекинув його на той бік кола, поки він хвицався. Лоґен відскочив від якогось щита й розтягнувся долілиць, лежачи на місці й плюючись грязюкою, тимчасом як довкола крутився розмитий світ.

Лоґен скривився, підводячись, покліпав, щоб прибрати сльози з очей, і завмер. Страховидло вийшов уперед, досі з мечем у глибині черепа, і підняв свою відтяту руку. Притиснув її до безкровної кукси, крутнув праворуч, тоді знову ліворуч і відпустив. Велике передпліччя знову стало цілим; літери тягнулися від плеча до зап’ястка безперервно.

Чоловіки, що оточували коло, затихли. Велетень трохи поворушив блакитними пальцями, а тоді потягнувся вгору та обхопив однією долонею руків’я меча Творця. Крутнув його в один бік, а тоді у другий. Зі зсувом кістки у нього затріщав череп. Він звільнив клинок і помотав головою так, ніби хотів позбутися певного запаморочення. Тоді Страховидло пожбурив меч на той бік кола, і він із брязкотом упав перед Лоґеном — уже вдруге за день.

Лоґен витріщився на меч. Його груди ледве здіймалися. Вони ставали важчими з кожним вдихом і видихом. Рани, які він дістав у горах, боліли, а сліди від ударів, отриманих у колі, пульсували. Повітря ще було холодне, проте сорочка на ньому стала липка від поту.

Страховидло геть не показував, що втомився, навіть попри те, що до його тіла було пристебнуто пів тонни заліза. На його скривленому обличчі не було і краплинки поту. На татуйованій шкірі голови не було навіть подряпини.

Лоґен відчув, як на нього знову насідає страх. Тепер він знав, як почувається миша, коли її тримає між лапами кіт. Треба було тікати. Тікати не озираючись, але натомість він обрав оце. Що не кажи, а цей гад, Лоґен Дев’ятипалий, ніколи нічого не вчиться. Вуста велетня поступово вигнулись у рухливій усмішці.

— Ще, — сказав він.

Шукачеві, коли він підійшов до воріт внутрішньої стіни Карлеона, захотілося посцяти. У такі миті йому завжди хотілося посцяти.

На ньому був одяг одного з мертвих трелів, досить великий, щоб йому довелося надміру затягнути пасок. Криваву дірку від ножа в сорочці прикривав плащ. На Мовчуні було спорядження другого: на одному плечі — лук, а з вільної руки звисала велика булава. Між ними зігнувся Доу зі зв’язаними за спиною зап’ястками, дурнувато човгаючи по бруківці й повісивши закривавлену голову так, ніби вони добряче його віддухопелили.

Правду кажучи, Шукачеві це маскування здавалося жалюгідним. Відколи вони злізли зі стін, він нарахував п’ятдесят речей, які могли їх виказати. От тільки ні на що розумніше часу не було. Добре розмовляй, усміхайся — і ніхто не помітить зачіпок. Принаймні Шукач на це сподівався.

Обабіч широкого аркового входу стояла варта — двоє карлів у довгих кольчугах і шоломах. Обидва тримали в руках списи.

— Що це таке? — запитав один, насупившись, коли вони підійшли поближче.

— Знайшов цього гада, коли він норовив сюди пробратися. — Шукач просто для краси ударив Доу в скроню. — Ми тягнемо його донизу, хай посидить за ґратами, доки отам не скінчать.

Шукач спробував пройти далі.

Один із вартових різко зупинив його, приклавши руку йому до грудей, і Шукач ковтнув. Карл кивнув на ворота міста.

— Як воно там?

— Гадаю, незле, — знизав плечима Шукач. — Принаймні щось відбувається. Бетод переможе, еге? Завжди перемагає, чи не так?

— Не знаю, — похитав головою карл. — Отой Страховидло пиздець як мене лякає. І він, і та клята відьма. Не можу сказати, що дуже плакатиму, якщо Кривава Дев’ятка їх уб’є.

Другий реготнув, насунув шолом на потилицю й узяв