Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

Коло перетворилося на казан. На стінах угорі здіймалися розпеченою парою люди. Земля під ногами у Кривавої Дев’ятки сунулась і розбухала, наче кипляча олія.

Його рев перейшов у пекучий крик, меч майнув униз і брязнув об шпичасту броню, наче молот об ковадло. Велетень притиснув блакитну руку до блідої скроні; його лице корчилося, наче личинки у гнізді. Клинок не влучив йому в череп, але вкрав у нього верхню половину вуха. З рани забулькала кров, потекла двома тоненькими цівками збоку по великій шиї й не стала зупинятися.

Здоровезні очиська округлились, і велетень скочив уперед, оглушливо заревівши. Кривава Дев’ятка прокотився під ударом його кулака і прослизнув йому за спину, побачив, як від його ноги відстає чорне залізо, як там теліпається яскрава пряжка. Меч ковзнув уперед і прослизнув у шпарину, вгризся вглиб великої блідої гомілки в тій шпарині. Велетень заревів від болю, крутнувся, захитався на пораненій нозі й упав на коліна.

Коло перетворилося на горнило. Обличчя людей, що кричали край нього, танцювали, наче дим, текли, наче розплавлений метал, а їхні щити зливалися в єдине ціле.

Час настав. Ранкове сонце смалило і яскраво виблискувало на важкому нагруднику, показуючи, куди бити. Ось вона, ця прекрасна мить.

Світ палав, а Кривава Дев’ятка піднявся неспокійним полум’ям і вигнувся назад, високо здіймаючи меч. Творіння Канедіаса, майстра Творця, найгостріший клинок з усіх викуваних. Його люте лезо залишило в чорній броні довгий розріз, розітнувши залізо й уп’явшись у м’яку плоть під ним; воно викрешувало іскри й розбризкувало кров, і вереск змученого металу злився з криком болю, що вирвався зі скривленого рота Страховидла. Клинок залишив йому глибоку рану.

Але недостатньо глибоку.

Здоровезні руки велетня ковзнули за спину Кривавій Дев’ятці, огортаючи його задушливими обіймами. Краї чорного металу прокололи йому плоть у десятку різних місць. Велетень підтягував його дедалі ближче до себе, і один гострий шип уп’явся в обличчя Кривавій Дев’ятці, проколов йому щоку і дряпнув зуби, вгризся збоку в язик і наповнив йому рота солоною кров’ю.

Руки у Страховидла були важкі, наче гори. Хай як палав гнів Кривавої Дев’ятки, хай як він пручався, борсався, кричав від люті, його тримали так міцно, як холодна земля тримає похованих мерців. Кров, що стікала з його обличчя та спини, з великого розрізу в броні Страховидла, всотувалася в його одяг і розтікалася вогнем по шкірі.

Світ палав. Над піччю, казаном, горнилом кивнув Бетод, і холодні руки велетня стиснулися сильніше.

Шукач пішов туди, куди його вів ніс. Той рідко вів його не туди, куди треба, і Шукач щосили сподівався, що ніс не підведе його тепер. Запах був нудотний — наче хтось перетримав у пічці солодкі коржики. Він повів інших уздовж порожньої зали, вниз затіненими сходами, прокрався крізь вогку темряву у вузлуватих нутрощах Пагорба Скарлінґа. Тепер він і чув щось, і відчував якийсь запах; звуки були так само жахливі, як і пахощі. Жіночий голос, що м’яко й тихо співав. Дивний спів незрозумілою Шукачеві мовою.

— Це, певно, вона, — пробурмотів Доу.

— Мені геть не подобається, як це звучить, — прошепотів у відповідь Шукач. — Скидається на чари.

— А чого ти чекав? Вона ж відьма йобана, хіба ні? Я обійду її ззаду.

— Ні, зачекай на…

Але Доу вже скрадався геть, у протилежний бік, ступаючи м’яко й безшумно.

— От лайно.

Шукач пішов на запах, скрадаючись уздовж коридору з Мовчуном за спиною. Наспів ставав дедалі гучнішим. Із аркового входу вислизнуло трохи світла, і він попрямував на нього, притулився боком до стіни й зазирнув за поворот.

Зала з того боку мала надзвичайно відьомський вигляд. Темна, без вікон, у стінах іще три чорні дверні прорізи. Світила там лиш одна кіптява жарівня у віддаленому кінці кімнати; вугілля в ній шипіло й омивало все брудно-червоним світлом, випускаючи огидний солодкий сморід. Довкола були розсіяні глеки й горщики, із засмальцьованих крокв звисали пучки гілля, трав і сушених квітів, відкидаючи в кутки дивні тіні, схожі на силуети людей, що гойдаються в зашморгах.

Над жарівнею, спиною до Шукача, стояла жінка. Вона широко розкинула довгі білі руки, які блистіли від поту. На її тонких зап’ястках мерехтіло золото, а по спині тягнулося чорне волосся. Шукач не знав слів її пісні, проте здогадувався, що вона займається якимись темними справами.

Мовчун підняв лук, здійнявши одну брову. Шукач похитав головою, безшумно витягнув ніж. Її непросто відразу вбити стрілою, та й хто знає, що вона може зробити, коли її підстрелять? Удар холодною сталлю в шию нічого не полишить на волю випадку.

Вони разом прокралися до зали. Повітря там було гаряче й густе, як вода в болоті. Шукач прослизнув уперед, намагаючись не дихати й не сумніваючись: якщо він задихає, то цей сморід його задушить. Він пітнів — а може, пітніла зала; так чи інакше, його шкіра враз укрилася намистинками роси. Він ступав обережно, відшукуючи шлях серед усього того мотлоху, що був розкиданий по підлозі: ящиків, вузликів, пляшок. Поворушив мокрою долонею на руків’ї ножа, вп’явся поглядом у точку між плечима відьми, туди, куди встромить ножа…

Його стопа зачепилася за глечик, і той заторохтів. Голова жінки рвучко крутнулася, наспів у неї на вустах затих. Обличчя виснажене, біле, бліде, як в утопленика, з чорною фарбою довкола вузьких очей — блакитних, холодних, як океан.

У колі було тихо. Люди на його краю застигли, їхні обличчя й щити кволо пообвисали. Глядачі в них за спинами, люди, що притиснулися до парапету вгорі, стояли нерухомо, тихо, як мертві.

Хай якою була несамовита лють Дев’ятипалого, хай скільки він крутився і пручався, велетень міцно його тримав. Під блакитною шкірою Страховидла заворушилися товсті м’язи: його великі руки стискалися й поволі вичавлювали з Дев’ятипалого дух. Вестові стало гірко в роті від безпорадної досади. Скільки він зробив, скільки витерпів, скільки життів було втрачено — і все це намарне. Бетод залишиться на свободі.

А тоді Дев’ятипалий загарчав по-звірячому. Страховидло міцно його тримав, але його блакитна рука тремтіла від натуги. Неначе він раптом ослаб і більше не міг тиснути. Поки Вест дивився, у нього самого застигли всі сухожилки в тілі. Товстий ремінь щита вп’явся йому в долоню. Зуби стиснулися до болю сильно. Двоє бійців зчепилися, щосили тиснули один на одного, проте анітрохи не рухалися, застигли в центрі кола.

Шукач вискочив уперед, приготувавшись і здійнявши ножа.

— Зупинись.

Він умить застиг. Іще ніколи не чув такого голосу. Одне слово — і в нього в голові не зосталося жодної думки. Він витріщився на бліду жінку, роззявивши рота, ледве дихаючи й жадаючи, щоб вона сказала ще хоч слово.

— Ти теж, — мовила вона, позирнувши на Мовчуна; його лице обм’якло, і він усміхнувся, хоча вже до половини натягнув тятиву.

Відьма зміряла Шукача поглядом, а тоді надула губи так, ніби страшенно розчарувалася.

— Хіба гостям личить так поводитися?

Шукач кліпнув. Якого милого він думав, коли вдерся сюди з оголеним клинком? Йому не вірилося, що він