Читати книгу - "Ясон, Дзюбенко Вікторія-Магдалена"

- Майже нічого.

А оце вже ближче до істини.

- Мені потрібна твоя допомога, точніше, компанія.

- Ні, ні, ні. Я вже знаю, чим у тебе це все може закінчитись. Та й справа навіть не в цьому. На побаченні з ким я маю бути третьою зайвою цього разу?

- Ти не була тоді зайвою, не починай! Ми гарно провели час.

- Ага, звісно. В останньому ряду на фільмі жахів. Не уявляю, як тільки тобі в голову прийшло таке вигадати. А я, немудра, дала себе вмовити піти за компанію.

…Ти мені, певно, не повіриш, але все було, як у фільмах. Хлопець запрошує потенційну пару в кіно: його хвора логіка підказує, що фільм жахів – прекрасна нагода обійняти дівчину, коли їй буде страшно. Чесно, краще б вели дівчат на мелодрами, пропонували їм хустинки та слухали схлипування. План того нещасного “Ромео” провалився. Першим його розчаруванням було те, що Ксю прийшла на побачення зі мною, а другим те, що моя подруга виявилася  затятою фанаткою фільмів жахів. Замість здригатись та притулятись до нього при кожному неочікуваному повороті сюжету чи лячно зойкати, шалена дівчина не зводила очей з екрана і голосно спонукала головну героїню нарешті зарізати того маленького хлопчика. Тобто, як ти вже розумієш, хитрий план провалився. Вишенькою на торті виявилася слабість шлунку вигадника процесу. Він вийшов з кінозалу з легким відтінком зелені на обличчі. Поки ми з Ксю бесідували,  п’ючи чай на третьому поверсі торгового центру, наш друг приводив себе до чуття.

Я не маю великого досвіду в стосунках із протилежною статтю. Було колись раз, ще в школі, але, мабуть, це можна не рахувати. Тоді я твердо вирішила, що на ці граблі більше не стану.

- Віто, ти чого задумалась? Де витаєш? - Ксеня вдивлялась у моє обличчя блискучими очима і пробувала зрозуміти, про що я думаю.

Мене завжди цікавила фізіономіка. Я прагнула досконало оволодіти мистецтвом визначати за зовнішнім виглядом і мімікою обличчя психічний стан людини, щоб краще її зрозуміти. Ця ж дівчина мала такий дар, мабуть, з народження: вона тонко відчувала і підсвідомо розуміла, про що думають інші. Правда, не часто наважувалася відверто про це сказати, хоча з друзями іноді ділилася своїми відчуттями.

- Я тут! І відповідально тобі заявляю: я не хочу йти з тобою. 

- Ну, будь ла-а-аска, - вона протягнула останнє слово дуже ніжно, прагнучи таки вмовити мене. - Мене запросили на виставку. Приїхали наші польські партнери. Пам’ятаєш молодого чоловіка, який заходив учора до офісу?

Мабуть, на моєму обличчі було написано: “Ти що, жартуєш, якого ще хлопця?”, бо Ксеня нетерпляче продовжила:

- Згадуй давай. Такий високий, чорнявий, з акуратно зачесаним назад волоссям.

Більш типовий опис складно уявити.

- Вибач, але ні, - я не з тих людей, які забивають голову неважливими подіями, картинками чи іменами. Моя оперативна пам’ять повинна бути вільною, щоб мати змогу працювати максимально ефективно.

- Ти невиправна. Він же з тобою вітався, польською, і ти йому відповіла нею ж.

- А-а-а-а, - протягнула я, - ти про цього хлопця. Марко, чи як його звали?

- От бачиш, ти навіть ім’я згадала.

- Так він хіба поляк? У нього була досить чиста українська.

- О, бач, його мову ти, виходить, згадала, а зовнішність ні. Він наш, але має в Польщі родину, зв’язки й працює з нашими європейськими партнерами, - Ксеня чомусь захихотіла і продовжила: - Він запросив мене на виставку в Національній галереї. Японська культура наче, чи що. Я не критично заглиблювалась, проте експонати їхали здалеку. Ми лише проміжна точка. Експозиція проїде по всій Європі та врешті зупиниться в Нью-Йорку.

 Моє здивування з приводу того, чому історія їй так запам’яталась, умить розвіялося: Ксю марить Нью-Йорком. Наша компанія ще не доросла до того, щоб її туди відправити, самостійно поїхати туди наразі також не вийшло, але її свідомість чітко вихоплювала з інформаційного потоку будь-яку згадку про цей мегаполіс.

- Віто, мені потрібна твоя підтримка лише спочатку. Обіцяю. Я не планую там надто довго затримуватися – надіюсь, що ми відразу відправимось у якесь затишне місце, бажано зі смачною японською кухнею. Щоб зберегти дух вечора, - Ксеня підморгнула. - Але Інна розповіла, що Марко має тут друга, він наче археолог, чи що. Це він власне переконав адміністратора виставки зупинитись у Львові.

- Тобто якщо у тебе на горизонті з’явиться третій зайвий, ти хочеш відвернути його третьою зайвою? - я перебила її навмисне серйозним і ледь гордовитим тоном. Ми дружньо засміялись.

Переливчастий дзвін нашого сміху пронісся офісом, і цієї ж миті відчинилися вхідні двері. Ми обірвали сміх, але він ще струменів із наших очей.

- Тобто ти згідна? Я правильно розумію?

- А у мене є варіанти?

- Звісно, піти або … піти!

- Надішли мені в телеграм місце зустрічі, час і фотку, що ти плануєш одягати. Побачення не у мене, але буде незручно, якщо я виділятимусь.

- Звісно, звісно, я сьогодні ввечері тобі все надішлю. Не хвилюйся, це буде після роботи, ти навіть встигнеш сходити додому переодягнутись. Якщо тобі чогось не вистачатиме до образу - пиши.