Читати книгу - "Сповідь відьом"

називали випадковістю». Замітки, що їх нашкрябав Метью, стосувалися питання про те, які інстинкти слід вважати набутими, і чи справді в природі трапляються випадковості. «Чи може бути, що ми зберегли як інстинкти те, що звичайні люди втратили через звичку або випадково?» — питався він на нижньому полі сторінки. Мені не треба було розтлумачувати, хто такі «ми». Метью мав на увазі створінь — не лише вампірів, а й відьом та демонів.

У розділі про гібридність увагу Метью привернули питання перехресного схрещування та безпліддя. «Перші особини, отримані шляхом схрещення форм достатньо чітко визначених, щоб вважати їх видами, а також їхні гібриди, — писав Дарвін, — загалом, але не цілковито, є стерильними». Під цим підкресленим рядком виднівся ескіз переобтяженого генеалогічного дерева, яке розрослося на всю величину бокового поля сторінки. Замість коріння там був знак питання, а від дерева відходили чотири основні гілки. «Чому ж близькоспоріднене внутрішньовидове схрещення не призвело до безпліддя чи божевілля?» — запитував Метью в стовбурі дерева. А на верхньому полі сторінки він написав: «1 вид чи 4?» та comment sont fait les da-e-o-s?

Я прослідкувала цей напис пальцем. Це була моя спеціальність — обертати каракулі науковців на всім зрозумілий текст. В останній нотатці Метью використав відомий прийом для приховування думок. Він написав цю нотатку комбінацією французької та латини та ще й вдався до архаїчної абревіатури, якою колись позначали демонів: всі приголосні, окрім першої та останньої замінялися рисками над голосними. Таким чином, випадкова людина, гортаючи сторінки, не помітить серед рядків слова «демон» і не зупиниться, щоб уважніше вчитатися в текст.

«Звідки беруться демони?» — запитував Метью 1859 року. Через сто п’ятдесят років він і досі шукав відповідь на це запитання.

Коли Дарвін перейшов до теми спорідненості видів, перо Метью нестримно заскакало сторінками; місцями за його нотатками друкований текст ледь можна було розібрати. Напроти параграфа, в якому йшлося, що «Починаючи з першоджерел життя, всі органічні істоти, згідно з дослідженнями, нагадують одне одного дедалі менше, і тому їх можна класифікувати як групи всередині груп», Метью великими чорними літерами написав слово «ПОХОДЖЕННЯ». Кількома рядками нижче ще один параграф був підкреслений подвійною лінією: «Виявлення існуючих груп було б простим завданням, якби одна група була пристосована населяти виключно сушу, а друга — воду; одна — харчуватися плоттю, друга — овочами, і так далі. Але в природі це не так; гідним всілякого подиву є той факт, що дуже часто члени навіть однієї й тієї самої групи мають різні звички та властивості».

Може, Метью вважав раціон вампірів звичкою, а не визначальною рисою виду? Читаючи далі, я знайшла ще один ключ до розгадки. «Насамкінець, ті кілька груп фактів, що розглядалися в цьому розділі, чітко, як на мене, свідчать, що ті незчисленні види, роди та родини органічних істот, які населяють наш світ, всі вони походять, кожен у межах свого класу чи групи, від спільних предків, і всі вони зазнали видозмін, передаючи спадкові риси». На полях Метью написав: «СПІЛЬНІ ПРЕДКИ» і ce qui explique tout[6].

Вампір вважав, що моногенез пояснює все; або принаймні так він вважав у 1859 році. Метью припускав, що вампіри, демони та відьми мали спільних предків. А наші істотні відмінності пояснювалися, на його думку, різною спадковістю, набутими звичками та природним відбором. Коли я спитала його в лабораторії — ми один вид чи чотири різних, вампір уникнув відповіді на моє запитання, але йому не вдасться цього зробити тут, в бібліотеці.

Метью мов прикипів до свого комп’ютера. Я облишила пошуки більш простої й сучаснішої Біблії, згорнула «Аврору», щоб вберегти її сторінки від дії світла, понесла цей примірник праці Дарвіна до каміна і скрутилася калачиком на софі. Розгорнувши книгу, я вирішила краще зрозуміти вампіра за нотатками, які він зробив на полях та між рядками.

Він і досі залишався для мене загадкою, а тут в «Семи вежах» — і поготів. Метью у Франції відрізнявся від Метью в Англії. Там він ніколи настільки не поринав у роботу. Тут він не розправляв виклично плечі, а сидів, злегка зсутулившись та прикусивши нижню губу, щось захоплено друкував. Це були ознаки зосередженості, як і легка зморшка на лобі. Метью і не здогадувався, що я уважно за ним спостерігаю, і його пальці літали над клавіатурою, з помітним зусиллям цюкаючи клавіші. Напевне, портативні комп’ютери у нього довго не живуть, через їхні благенькі пластмасові деталі. Додрукувавши речення, він відкинувся на спинку крісла і позіхнув, випроставши ноги.

Я ще ніколи не бачила, як він позіхає. Чи свідчив його позіх, як і його зсутулені плечі, про те, що він розслабився? Наступного дня після нашого знайомства Метью сказав мені, що йому важливо знати своє оточення. А тут, в шато, він знав кожен дюйм, кожен запах і кожну істоту, що проходила поблизу. І ще треба зважати на його стосунки з матір’ю та Мартою. Все ж вони — родина, химерна компанія вампірів, які змирилися з моєю присутністю заради Метью.

Я повернулася до Дарвіна. Але гаряча ванна, тепло від вогню та постійне клацання клавіатури на задньому плані заколисали мене, і я заснула. Я проснулася вкрита ковдрою, книга «Походження видів» лежала на підлозі, акуратно згорнута і з паперовою закладкою на тій сторінці, де я кинула читати.

Я почервоніла, як буряк.

Мене спіймали за шпигунством.

— Доброго вечора, — озвався Метью з софи, що стояла напроти. Він вставив паперову закладку в книгу, яку читав, і поклав її собі на коліно.

— Чи можу я зацікавити тебе добрим вином?

Ця пропозиція прозвучала дуже, дуже доречно.

— Так, якщо можна.

Метью пішов до невеличкого столика вісімнадцятого сторіччя, що стояв біля сходового майданчика. Там була пляшка без етикетки, а витягнутий корок лежав поряд. Він налив дві склянки, подав одну мені й знову сів. Я принюхалася, передчуваючи його перше запитання.

— Малина з кубиками льоду, — сказала я, не дожидаючись.

— Як для відьми, у тебе досить добре виходить, — схвально кивнув Метью.

— А що ти мені налив? — спитала я, пригубивши склянку. — Щось древнє? Рідкісне?

Метью розсміявся, закинувши голову.

— Ні перше, ні друге. Його розлили в пляшки десь місяців п’ять тому. Це місцеве вино з виноградників біля дороги. Нічого екстраординарного, нічого особливого.

Може в цьому напої й не було нічого екстраординарного та особливого, але я відчула в ньому аромат лісів та полів, що витав у повітрі довкола шато «Сім веж».

— Бачу, ти кинула пошуки Біблії заради дечого «більш наукового». Тобі сподобався