Читати книгу - "Сповідь відьом"

— А ти й досі вважаєш, що люди та створіння мали спільних предків? Чи це й справді можливо, що розбіжності між нами є просто расовими?

Метью роздратовано гмикнув.

— Я ж казав тобі ще в лабораторії, що не знаю.

— А в тисячу вісімсот п’ятдесят дев’ятому році знав. І вважав, що споживання крові може бути просто харчувальною звичкою, а не ознакою міжвидової диференціації.

— Хіба ти не знаєш про прогрес науки з часів Дарвіна? Змінювати точку зору з появою нової інформації — це прерогатива науковця.

Він відпив вина, а потім поставив склянку на коліно і повертів у різні боки, милуючись відблиском вогню з каміна в рідині.

— Крім того, лишилося небагато наукових доказів на підкріплення людських уявлень про расові відмінності. Сучасні дослідження свідчать, що більшість понять про расу є нічим іншим, як застарілим методом, яким користуються люди для пояснення видимих розбіжностей між ними та кимось іншим.

— Бачу, питання «звідки я взявся?» — звідки всі ми взялися? — поглинає тебе з головою, — повільно мовила я. — Це видно на кожній сторінці Дарвінової праці.

Метью втупився у свій келих.

— Бо це єдине запитання, варте того, щоб його ставили. — Він мовив це тихо й одвернувся. Я побачила його профіль — суворий, із різко окресленими зморшками та навислими бровами, і мені захотілося розгладити ті зморшки, осяяти його обличчя усмішкою, але я не зрушила з місця, а лиш споглядала, як відблиски вогню танцюють на його блідій шкірі та темному волоссі. Метью знову взяв до рук свою книгу, затиснув її довгими пальцями однієї руки, бо в другій досі тримав склянку з вином.

Я втупилася на вогонь, що вже потроху згасав. Коли годинник на письмовому столі вдарив сьому, Метью відклав книгу.

— Може, сходимо до салону — провідаємо Ізабо перед вечерею?

— Ходімо, — погодилася я і злегка розправила плечі. — Але я спочатку перевдягнуся.

Мій гардероб і близько не витримував порівняння з гардеробом Ізабо, але я не хотіла, щоб Метью було за мене зовсім соромно. Як і завжди, в простих шерстяних брюках та черговому светрі з його незліченних запасів, він мав такий вигляд, що хоч зараз відправляй його на нараду директорів великих корпорацій або на показ мод до Парижа. Мої нещодавні близькі контакти з цими светрами переконали мене, що всі вони були виготовлені з кашеміру — товстої та розкішної шерсті.

Я покопирсалася у своїй спортивній сумці, поки видобула звідти сірі брюки та темно-синій светр із тонкої шерсті з тісним трубоподібним коміром та широкими рукавами. Моє волосся закучерявилося, бо я помила його в ванні, а воно висохло, зібгавшись, коли я спала на софі.

Таким чином, я досягла необхідного мінімуму презентабельності й, начепивши на ноги мокасини, рушила сходами вниз. Гострий слух Метью зафіксував моє наближення, і вампір вийшов зустріти мене на сходовому майданчику. Він мене побачив, і його очі оживилися, а рот повільно розтягнувся у широкій усмішці.

— У синьому ти подобаєшся мені не менше, аніж у чорному. Маєш прекрасний вигляд, — стиха мовив він, скромно цьомкаючи в обидві щоки. Я враз почервоніла, коли Метью підняв мені волосся над плечима і пропустив його крізь свої довгі пальці.

— Хотів попередити тебе — не реагуй на кпини Ізабо, що б вона не казала.

— Спробую, — хихикнула я, невпевнено поглянувши на нього.

Коли ми увійшли до салону, Марта й Ізабо були вже там. Його мати обклалася газетами на всіх основних європейських мовах; одна була на івриті, а ще одна — на арабській. На відміну ж від неї Марта, якщо судити з лячної обкладинки, читала видання в обкладинці якогось роману жахів. Її темні очі бігали рядками книги з неймовірною швидкістю.

— Доброго вечора, маман, — привітався Метью і підійшов до Ізабо, щоб поцілувати її в обидві холодні щоки. Коли він перехиляв голову з одного боку на інший, Ізабо люто блиснула на мене очима.

Я знала, чим заслужила такий моторошний погляд.

Від Метью йшов мій запах.

— Ходи сюди, дівчинко, — сказала Марта, поляскавши по подушці біля себе, і кинула на Ізабо попереджальний погляд. Та заплющила очі. А коли розплющила їх знову, люті в них не було, її змінило щось схоже на покірність долі.

— Gab es einen anderen Tod[7], — пробурмотіла Ізабо сину, коли той взяв у руки газету «Ді Велт» і проглядав її, несхвально цокаючи язиком.

— Де, — спитала я. Було знайдено ще один знекровлений труп. Якщо Ізабо сподівалася відсікти мене від розмови, перейшовши на німецьку, то вона дуже помилялася.

— У Мюнхені, — відповів Метью, закриваючи голову сторінками газети. — Господи, чому ж ніхто цим не займається всерйоз?

— Маємо бути обережними в наших побажаннях, Метью, — зауважила Ізабо. І різко змінила тему. — Як твоя поїздка, Діано?

Метью підозріло зиркнув на матір через край газети.

— Прекрасно. Дякую, що дозволили мені проїхатися на Ракасі, — відповіла я, сідаючи біля Марти. Я змусила себе дивитися, не кліпаючи, прямо у вічі Ізабо.

— Як на мене, то вона надто норовиста, — промовила вампірка і знову зосередила свою увагу на синові, який завбачливо встромив носа в газету. — Фіддат набагато слухняніша. З віком мені дедалі більше подобається в конях саме ця риса.

«І в синові також», — подумала я.

Марта підбадьорливо всміхнулася мені й пішла клопотатися біля буфета. Згодом вона принесла звідти глечик із вином для Ізабо і ще один, значно менший, для мене. А потім пішла до стола і принесла ще одну склянку для Метью. Він понюхав вино і схвально всміхнувся.

— Дякую, маман, — сказав він, піднімаючи склянку на честь своєї матері.

— Та нема за що. Звичайне вино, — відповіла Ізабо, цмулячи зі свого келиха.

— Та ні, не звичайне. А одне з моїх найулюбленіших. Дякую, що пригадала. — Перш ніж проковтнути напій, Метью насолоджувався його, вочевидь, багатою палітрою смаків.

— А чи всі вампіри люблять вино так, як ти? — спитала я Метью, відчувши перцевий запах напою. — Ти п’єш його увесь час і ніколи не буваєш напідпитку.

Метью весело вишкірився.

— Більшість вампірів люблять вино ще більше за мене. А щодо сп’яніння, так наша родина завжди славилася своєю стриманістю, чи не так, маман?

Ізабо розв’язно пирхнула — як не личить дамі в пристойному суспільстві.

— Так. Інколи. Стосовно ж вина — дуже може бути.

— Вам треба бути дипломатом, Ізабо. У вас добре виходять ухильні відповіді, — зауважила я.

Метью мало не луснув від реготу.

— Господи, от ніколи не думав, що настане день,