Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Згадувалося все насилу. Я стала на ноги і підійшла ближче до вогнища. Я знаходилася над містом, на обриві, з якого, як на долоні, виднілася палацова площа. Мені не наснилося… там догоряли багаття. Тільки звідси не було видно, що творилося всередині королівського подвір’я. Я подивилась на небо. Темне, але без хмар. Зоряне. І пахло такою свіжістю, як після грози. Але земля тут була суха. Лише вітер дуже морозний. Жодних слідів порталу чи чогось подібного. Світ продовжував існувати.

Я обійняла себе руками. Батьки померли? Чи може це був все ж таки сон? Деміане… щоб ти був проклятий! І одразу згадалися слова, які я чула у темряві.

«Вставай, кохана, прокидайся, не вмирай, прошу тебе, Торі!

Тш-ш, кохана, все добре. Ти будеш жити.

Прощай, Торі! І пробач мені за все!»

Ці слова завдавали нестерпного болю. Я не хотіла вірити… розум заперечував, а серце… серденько моє розривалося від болю, коли я усвідомлювала все. Ні, ні, ні! Так не буває! Він же не міг… не міг!

Згадалися слова батька: щоб розрубити цей вузол війни, хтось має поступитися місцем іншому, знявши з себе безсмертя.

Хаос не міг би потрапити до пастки, її б не закрили! Тоді що сталося там…

Я почула позаду себе хрускіт гілок і різко обернулася. Чоловік у плащі та відлозі на голові зупинився, помітивши мене і кивнув. У його руках був хмиз для багаття.

— Прокинулася? Значить, жива.

І чоловік пройшов повз мене до багаття. Я не була певна, що переді мною саме… Тулай. Що ж він тут робить? Він міг би все зупинити, стративши всіх своїх жерців!

— Хто Ви? - запитала я, підійшовши ближче. – І що ми тут робимо?

Чоловік кинув на мене погляд з-під відлоги, але його обличчя мені було складно розгледіти в такій темряві.

—  Знайшов тебе. Неподалік, - сухо відповів він.

— Ти... не мій брат? – все ж таки зважилася я поставити запитання.

Почула тихий смішок.

— Ще чого не вистачало. Я тебе вперше у житті бачу. Мені не потрібні ні сестри, ні брати. Я сам по собі.

Значить… Тулай мене просто залишив на узбіччі дороги та й пішов? Дякую, брате.

— Що там трапилося, знаєте? - запитала я мовчазного чоловіка, вказуючи на місто.

Він повернув голову у бік нічного міста, кілька секунд помовчав і потім, знову зайнявшись багаттям, відповів:

— Когось стратили.

Повіяв вітер і з його голови впала відлога. Біле, довге волосся, і очі... напевно, це іскри від багаття так блищать у його очах.

— Ви не відповіли мені, хто Ви?

— Чи є суттєва різниця у статусі та імені твого рятівника? - він підняв на мене обличчя і в його очах знову блиснуло полум'я. Дивно… у в'язниці навпроти мене я бачила ці самі очі…

—  Ви - мисливець?

Його губи ледве скривилися.

— Можливо. Залежить від того, на кого полювати.

— Ви теж утекли від страти? Це Ви сиділи у в'язниці навпроти мене?

Чоловік підвівся і, важко зітхнувши, знову пройшов повз мене.

— Їсти будеш? - спитав він, риючись у мішку біля дерева, біля якого я нещодавно прокинулася.

Я прислухалася до себе. Безперечно, я була голодна, але апетиту та бажання не було і я відмовилася.

— Я сьогодні втратила всіх своїх рідних, - раптом з болем заговорила я, ще не готова усвідомити всі свої втрати. Я дивилася, як чоловік вправно чистив овочі.

— Сумно, - відповів він, явно без емоційного тону.

— Кажуть, усіх мисливців сьогодні мали стратити, нібито за державну зраду, — продовжила спроби я розговорити незнайомця.

Але він нічого не відповів, розбираючи мовчки шмат свіжатини.

Я обернулася і знову вдивилась у площу, освітлену вогнями. Було видно, що люди ще там... ходять собі спокійно навколо спаленого помосту. Наче над ними хмари не згущалися, наче не було тієї грози.

— Невже... він програв? - прошепотіла я, повільно хитаючи головою, не вірячи, не бажаючи вірити, що з Хаосом було покінчено.

—  Хто? - вирішив уточнити, почувши мої слова незнайомець.

— Хаос.

— Я думав, люди вклоняються Тулаю, а не цьому монстрові, — спокійно хмикнув чоловік. Я подивилася на нього гордовито, але не змогла в голос відповісти, що «Мене врятував Хаос, і сина свого він же врятував... Бог землі один і це – Хаос, а не Тулай чи Деміан чи хто-небудь ще!»

— Там усі загинули, кого стратили, руда. Он там, - і він, підійшовши до урвища, вказав на палацову площу, - спалено всіх: злочинців, мисливців та інших співучасників. Але... якщо твоїх батьків спалили, то й по тебе прийдуть. Чи ти втекла? За що стратили твоїх рідних?

Я повернула голову і придивилася до обличчя чоловіка.

— Це ж Ви були з нами у в’язинці, - чомусь впевнено заявила я. - Ви теж втекли.