Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Тут було холодно. Дуже холодно. Я сіла ближче до вогнища, простягла до нього руки, але мені здавалося, що вогонь не гріє. Я дивилася здалеку на міську площу, яка сьогодні вночі висвітлювалася сотнями ліхтарів. Люди розходилися. Свято закінчилося. Як дивно, що людям так подобається дивитися на громадські страти. Вони всі так впевнені у винності судимих, що навіть не замислюються, що одного разу вони можуть опинитися на їхньому місці. З фатальної випадковості чи з примусу.

На площі догоряло багаття, на якому сьогодні спалили мене та ще кількох людей. Мені вдалося вижити. Але чи жива я тепер, втративши себе, свою сім'ю, своє ім'я?

На мої плечі опустилася тепла вовняна накидка. Я не відреагувала. Навпроти мене, через костер, що нас відокремлював, сів на землю біловолосий чоловік.

— Вони тебе шукатимуть. Тобі треба тікати із цих земель. Якнайшвидше, - холодним, байдужим голосом промовив незнайомець.

Я окинула його таким самим байдужим поглядом, яким він дивився на мене.

— А куди прямуєте ви? – поцікавилася я.

— Ти з нами не підеш. Навіть не сподівайся. Здається, за твою голову даватимуть більше, ніж за наші. До того ж, ти дуже привертаєш увагу... руда, - швидко відповів він. – Підеш тою дорогою, вийдеш до одного села. Там купиш коня і тримай шлях на північ. Перейдеш через гори – будеш в безпеці.

Я іронічно підняла брови.

— Купити коня? За що?

— Ти там швидко зможеш знайти роботу, - дивно хмикнув він. – На коня вистачить.

Чоловік знизав плечима, а потім додав:

— Можеш, звісно, вкрасти. Але тоді за тобою попрямує все село. Якщо зможеш від них відірватися – вважай, що кінь дістався безкоштовно. Ні? Тоді доведеться відпрацювати, це в кращому випадку, в гіршому – тебе здадуть і спалять.

Я знову перевела погляд на нічне місто.

— Мені ніколи цим займатися. Я маю знайти одну людину.

— Він зможе тебе врятувати? Якийсь твій родич?

Я ще у в'язниці помітила, як у цього чоловіка дивно світяться очі. Переливаючись золотом, зіниця звужувалась і була схожа на дорогоцінний кулон. Ось і зараз мені здалося, що його очі перетворилися на вузькі вертикальні смужки. А коли я дивилася на них через багаття, то здавалося, що в його очах танцюють вогняні іскри.

— Я мушу йому помститися.

Чоловік уперше посміхнувся і похитав головою.

— Дівчино, не сміши мене.

Але я не посміхалася. І на душі в мене не було ні натяку на жарт чи сміх.

— Я вижила, щоб помститися йому. Краще хай мене потім спалять. Але спочатку я помщуся йому за свою сім'ю.

— Здається, ти переоцінюєш або себе, або цей світ, — хмикнув він, підводячись із землі. Він пройшов повз мене, а потім біля мене приземлився невеликий згорток.

— Це їжа. Тобі вистачить, щоб поснідати і дістатися до першого села. Сподіваюся, завтра, при світлі дня ти станеш мислити мудріше. Хоча… ти надто юна, мабуть, і наробиш ще багато дурниць. Але це не мої проблеми. Добраніч.

Я просиділа аж до світанку, а потім мене зморив сон. Коли я прокинулася, то поряд зі мною вже нікого не було. Багаття догоріло. Біля мене, як і раніше, лежав згорток з їжею, а поряд з ним, у землю був встромлений невеликий ніж. Хіба що… яблуко почистити таким можна.

При світлі дня я розуміла, що знайти того, хто зруйнував моє життя, було складно. Але я також чудово усвідомлювала, що я більше... ніхто і звати мене ніяк. У мене немає більше будинку, імені, становища у суспільстві.

 Я подивилася на своє зап'ястя. Шлюбне татуювання не зникло, а значить, мій чоловік живий і здоровий. І моє серце обпалила нова хвиля помсти.

Три роки тому

— У якому сенсі я одружена? - я насилу впоралася зі своїм голосом. Я просто не могла повірити у почуте. Мені лише вісімнадцять! Я ніколи не втрачала пам'ять, щоб ось так просто прогаяти такий важливий момент у своєму житті, як заміжжя! Але переді мною сиділи мої батьки, ніби у воду опущені, але в очах явно читалася серйозність сказаних слів.

Я заміжня.

— Доню, - перша зважилася порозумітися моя мати, але в мені вирував гнів.

— Швидше за все, я ваш товар, а не рідна дочка, - вигукнула я, і тут же ми з мамою підстрибнули від гучного удару. Це батько вдарив кулаком по столу.

— Вікторіє Кранстоф, що ти собі дозволяєш? - закричав на мене батько. О, ні, жодними криками мене не залякати! Я встала з крісла і, поклавши долоні на стіл, нахилилася до батька.

— Дозволяю те, що дозволяєш ти, батьку. Мені лише вісімнадцять років, я в очі не бачила свого чоловіка, та й він, схоже, мене теж не знає. Коли ви взагалі збиралися мені про це сказати? Коли б я в будинок привела свого нареченого? Як ви посміли накласти закляття невидимості на шлюбне татуювання?

— Сядь, Торі, - спокійно наказала мама. - Криками справі не допоможеш, - ці слова вже були адресовані моєму батькові.

Я сіла на своє місце і, склавши руки на грудях, чекала пояснень. Мені ніколи не подобався кабінет батька. Завжди похмурий, заставлений полицями з книгами, темні та важкі штори, масивні меблі. Я просто задихалася під вагою та тиском цього приміщення. А зараз - тим більше.