Читати книгу - "Повстала з попелу, Делісія Леоні"

Білявий чоловік зітхнув і відвернувся від мене.

— Ти вперта. І дурна. Я взагалі не знаю, про що ти говориш.

Сліз більше не лишилося. Я довго стояла і дивилася на місто. Я так і не дізналася правду… про Деміана та Хаоса. Я підняла руку і хотіла закликати свою магію, переконатися, що вона в мені ще присутня, але одразу ж передумала. Якщо Деміан живий, і інші жерці довідалися, що я втекла, я подам сигнал, і вони швиденько знайдуть мене. Але як дізнатися, що сталося насправді?

Я промовила заклинання Хаосового заклику, як навчала мене мама. Але й цього разу він не прийшов. І я не знала, що думати! Живий він чи ні? Яким чином він закрив портал? Чим пожертвував? І чому? Мене злило моє безсилля! Я то дивилася на зоряне небо, молячись, щоб мені дали якийсь знак, то дивилася на місто, і розуміла, що все там так тихо і спокійно, наче нічого не сталося. Крім страти, звісно.

Я була впевнена, що той, хто рятував мене, хто розв'язав мотузки і тяг за собою – був Тулай. Портал забирав усіх, хто мав відношення до магії того світу. Тулая, мене та Хаоса… Невже змогли врятувати лише мене? Може…Деміан пожертвував собою і сам закрив пастку зсередини? Адже він також увібрав у себе мою силу, Хаосу силу...

Я застогнала від безсилля. Та щоб тебе! Я втратила сьогодні не лише батьків, а й виходить... брата, якого не знала, і того... хто…  Того, кого я не встигла впізнати? Я відчула на собі погляд, але чоловік уже пройшов повз мене і розчинився у нічному лісі.

Через деякий час чоловік повернувся, але не сам. Він привів трьох своїх знайомих чи друзів. Вони дуже уважно мене роздивлялися, але мій «рятівник» щось їм прошепотів і вони залишилися на відстані.

— Мої друзі розповіли, що у місті шукають руду дівчину. Сказали з палацу, що вона небезпечна злочинниця, - промовив чоловік, підійшовши до мене. – Друзів я завірив, що це не ти. Тому у тебе є час до ранку, щоб придумати собі план втечі з цих земель, - після цих слів, він повернувся до чоловіків.  

Тут було холодно. Дуже холодно. Я сіла ближче до вогнища, простягла до нього руки, але мені здавалося, що вогонь не гріє. Я дивилася здалеку на міську площу, яка сьогодні вночі продовжувала висвітлювалася сотнями ліхтарів. Люди розходилися. Свято закінчилося. Як дивно, що людям так подобається дивитися на громадські страти. Вони всі так впевнені у винності судимих, що навіть не замислюються, що одного разу вони можуть опинитися на їхньому місці. З фатальної випадковості чи з примусу.

На площі догоряло багаття, на якому сьогодні спалили мене та ще кількох людей. Мені вдалося вижити. Але чи жива я тепер, втративши себе, свою сім'ю, своє ім'я?

На мої плечі опустилася тепла вовняна накидка. Я не відреагувала. Навпроти мене, через костер, що нас відокремлював, сів на землю біловолосий чоловік.

— Вони тебе шукатимуть. Тобі треба тікати із цих земель. Якнайшвидше, - холодним, байдужим голосом промовив незнайомець.

Я окинула його таким самим байдужим поглядом, яким він дивився на мене.

— А куди прямуєте Ви? – поцікавилася я.

— Ти з нами не підеш. Навіть не сподівайся. Здається, за твою голову даватимуть більше, ніж за наші. До того ж, ти дуже привертаєш увагу... руда, - швидко відповів він. – Підеш тією дорогою, вийдеш до одного села. Там купиш коня і тримай шлях на північ. Перейдеш через гори – будеш в безпеці.

Я іронічно підняла брови.

— Купити коня? За що?

— Ти там швидко зможеш знайти роботу, - дивно хмикнув він. – На коня вистачить.

Чоловік знизав плечима, а потім додав:

— Можеш, звісно, вкрасти. Але тоді за тобою попрямує все село. Якщо зможеш від них відірватися – вважай, що кінь дістався безкоштовно. Ні? Тоді доведеться відпрацювати, це в кращому випадку, в гіршому – тебе здадуть і спалять.

Я знову перевела погляд на нічне місто.

— Мені ніколи цим займатися. Я маю знайти одну людину.

— Він зможе тебе врятувати? Якийсь твій родич?

Я вже не сумнівалася, що він такий же втікач, як і я. Ще у в'язниці помітила, як у цього чоловіка дивно світяться очі. Переливаючись золотом, зіниця звужувалась і була схожа на дорогоцінний кулон. Ось і зараз мені здалося, що його очі перетворилися на вузькі вертикальні смужки. А коли я дивилася на них через багаття, то здавалося, що в його очах танцюють вогняні іскри.

— Я мушу йому помститися.

Чоловік уперше посміхнувся і похитав головою.

— Дівчино, не сміши мене.

Але я не посміхалася. І на душі в мене не було ні натяку на жарт чи сміх.

— Я вижила, щоб помститися йому. Краще хай мене потім спалять. Але спочатку я помщуся йому за свою сім'ю.

— Здається, ти переоцінюєш або себе, або цей світ, — хмикнув він, підводячись із землі. Він пройшов повз мене, а потім біля мене приземлився невеликий згорток.

— Це їжа. Тобі вистачить, щоб поснідати і дістатися до першого села. Сподіваюся, завтра, при світлі дня ти станеш мислити мудріше. Хоча… ти надто юна, мабуть, і наробиш ще багато дурниць. Але це не мої проблеми. Добраніч.

Я просиділа аж до світанку, а потім мене зморив сон. Коли я прокинулася, то поряд зі мною вже нікого не було. Багаття догоріло. Біля мене, як і раніше, лежав згорток з їжею, а поряд з ним, у землю був встромлений невеликий ніж. Хіба що… яблуко почистити таким можна.