Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Отож, він подався до галявини, і, на його подив, Карліні з’явився там майже разом із ним.

«Жереб! Жереб!» — заволали розбишаки, угледівши ватажка.

І очі всіх їх спалахнули похіттю, а в червонястих відблисках багаття скидалися вони на чортів.

Вимога їхня була справедлива, тож ватажок згідно кивнув. Записки з іменами, зокрема, Карліні, поклали до капелюха, і наймолодший з-поміж розбійників дістав із тієї скриньки першу записку.

На ній було ім’я Дьяволяччо.

То був той самий зарізяка, що запропонував Карліні випити за здоров’я ватажка і якому Карліні у відповідь жбурнув склянку в пику.

Із широкої рани, що розтяла йому обличчя від скроні до підборіддя, цебеніла кров.

Коли прочитали його ім’я, він страшенно зареготав.

«Пане ватажку, — сказав він, — Карліні оце відмовився випити за ваше здоров’я, то нехай вип’є за моє: може, він вас послухається швидше, ніж мене».

Усі чекали, що Карліні кинеться на нього, та, на превеликий їхній подив, він узяв одною рукою склянку, другою баклагу і налляв собі вина.

«За твоє здоров’я, Дьяволяччо», — спокійнісінько відказав він.

І вихилив склянку, причому рука його й не затремтіла. Потім сів коло багаття і сказав:

«Дайте й мені повечеряти! Довго гасав, то голодний як вовк».

«Слава Карліні!» — заволали розбишаки.

«Так і треба! Оце по-товариському!»

І всі знову посідали кружком біля вогнища, а Дьяволяччо пішов.

Карліні їв і пив, наче нічого не сталося.

Розбійники здивовано позирали на нього, збентежені його байдужністю, аж позаду почули тяжкі кроки.

Вони обернулися: до багаття підходив Дьяволяччо з молодою бранкою на руках.

Голова її звисала донизу, довгі коси волочилися по землі.

Що ближче підходив він до світлого кола біля багаття, то помітнішою ставала блідість дівчини і блідість розбишаки.

Така зловісна і врочиста була та поява, що всі повставали, крім Карліні, який спокійнісінько лишився сидіти й пив собі та їв, наче нічого не сталося.

Усі мовчали. Дьяволяччо підходив дедалі ближче, аж поклав Ріту до ніг ватажка. Тоді всі втямили, чому такий блідий був розбійник і така бліда дівчина: під її лівою груддю стирчала колодка ножа.

Усі очі звернулися до Карліні: на поясі в нього висіли порожні піхви.

«Еге, — сказав ватажок, — тепер я розумію, чому відстав Карліні».

Дикі натури вміють оцінити мужній учинок, — хоч, може, ніхто з-поміж розбійників не вчинив би того, що утнув Карліні, та всі його зрозуміли.

Карліні теж підвівся і підійшов до тіла, поклавши руку на держак пістоля.

«А тепер, — сказав він, — хтось буде змагатися зі мною за цю дівчину?»

«Ніхто, — відказав ватажок, — вона твоя».

Карліні взяв її на руки і виніс із освітленого кола, що його відкидало полум’я. Кукуметто, як водилося, поставив вартових, і розбійники, загорнувшись у киреї, вклалися спати коло вогню.

Опівночі вартові зняли тривогу, і ватажок із розбійниками схопилися на ноги.

То був Рітин батько, що приніс викуп за доньку.

«Бери, — сказав він ватажкові, показуючи йому торбу зі сріблом, — тут триста піастрів. Віддай мені доньку».

Але ватажок грошей не взяв, а натомість звелів іти за ним. Старий послухався; вони попрямували за дерева, крізь гілля яких промикалося місячне сяйво. Аж Кукуметто зупинився, простягнув руку і показав старому на дві постаті під деревом.

«Ось, — мовив він, — вимагай свою доньку в Карліні, він дасть тобі звіт із усього».

І повернувся до товаришів.

Батько завмер на місці. Він відчував, що якесь невідоме лихо, величезне, непоправне, нависло над його головою. Урешті він ступнув кілька кроків, намагаючись розгледіти, що коїться під тим деревом.

Почувши людську ходу, Карліні звів голову, старий зміг чітко побачити двох людей.

На землі була дівчина; голова її лежала на колінах чоловіка, що схилився над нею; звівши голову, він відкрив обличчя дівчини, яке притуляв до грудей.

Старий упізнав свою доньку, а Карліні впізнав її батька.

«Я чекав тебе», — сказав розбійник Рітиному батькові.

«Мерзотнику! — вигукнув старий. — Що ти накоїв?»

І він із жахом глянув на Ріту, непорушну, закривавлену, із ножем у грудях. Місячний промінь падав на неї, осяваючи її тьмяним світлом.

«Кукуметто збезчестив твою доньку, — відказав Карліні, — я кохав її, тож убив, а то після нього вона стала б іграшкою для всієї ватаги».

Старий нічого не сказав, та зблід мов примара.

«Якщо я винен, — провадив Карліні, — відплати за неї».

Він вирвав ножа із грудей дівчини й одною рукою подав його старому, а другою оголив собі груди.

«Ти добре вчинив, — глухо сказав батько, — обніми мене, сину мій!»

Карліні заридав і впав ув обійми батька своєї коханої. То були перші сльози в житті цього заплямованого кров’ю чоловіка.

«А тепер, — сказав старий, — допоможи мені поховати мою доньку».

Карліні приніс два заступи, і батько разом із коханим його доньки почали копати могилу під густими вітами сторічного дуба.

Коли могила була викопана, батько перший поцілував убиту, потім її коханий; далі той узяв її за ноги, той за плечі й опустили в могилу.

Обоє уклякли навколішки і прочитали молитви над небіжчицею.

Потім знову взялися до заступів і засипали могилу.

Старий простягнув Карліні руку.

«Дякую тобі, сину мій, — сказав він, — а тепер покинь мене самого».

«Але ж...» — почав було той.

«Покинь мене, кажу тобі».

Карліні послухався, пішов до вогнища, загорнувся у кирею і заснув, мабуть, так само міцно, як і решта розбишак.

Ще напередодні вирішили отаборитися в іншому місці.

Тільки почало благословлятися на світ, Кукуметто побудив усіх і звелів вирушати.

Та Карліні не хотів іти з лісу, не дізнавшись, що сталося з Рітиним батьком.

Він подався до того місця, де розлучився з ним.

Старий висів на гілці дуба, що височів коло могили його доньки.

Над тілом батька і над могилою доньки Карліні присягнувся помститися за обох.

Та він не встиг дотриматися тієї клятви: за два дні його вбили у сутичці з римськими карабінерами.

Усі дивувалися, що стояв він лицем до ворога, а куля поцілила йому в спину.

Та коли один розбишака пригадав, що Кукуметто був за десять кроків позаду Карліні тієї хвилі, коли той упав, дивуватися перестали.

Того ранку, коли ватага покидала Фрозінонський гай, Кукуметто в темряві подався за Карліні, почув його клятву і, як чоловік обачний, випередив його.

Про того страшного ватажка розповідали ще чимало інших не менш дивних історій.

Тим-то від Фонді до Перуджі всі тремтіли від самого наймення Кукуметто.

Ті розповіді часом були предметом балачок поміж Луїджі та Терезою.

Тереза трусилася від жаху, та Вампа з усмішкою заспокоював її, поплескуючи по прикладу своєї добрячої рушниці, що так влучно поціляла; коли ж вона заспокоювалася, він показував їй на крука, що сидів кроків за сто від них на сухій гілляці, націлювався, натискав гачок — і птах падав убитий.

Потроху час минав, аж вони вирішили повінчатися, коли Луїджі буде двадцять років, а Терезі — дев’ятнадцять.

Обоє були сироти, тож просити дозволу на шлюб їм