Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Якось, мріючи про майбутнє, вони раптом почули стрілянину; потім із гаю, біля якого вони зазвичай пасли свої отари, вибіг чоловік і помчав у їхній бік.

Підбігши, він гукнув:

«Мене переслідують! Заховайте мене!»

Молодята відразу ж здогадалися, що то розбійник, та поміж римським селянином і римським розбишакою завжди існує вроджена дружба, — перший завжди ладен допомогти другому.

Вампа мовчки побіг до брили, що затуляла вхід до їхньої печери, відкотив її, впустив утікача до сховку, про який ніхто не знав, затулив діру і сів на своє місце коло Терези.

Майже відразу ж на узлісся виїхали чотири карабінери на конях; троє, здається, шукали втікача, а четвертий провадив за чуприну розбійника.

Карабінери хутко окинули поглядом місцевість, угледіли молодят, учвал помчали до них і заходилися розпитувати.

Ті нікого не бачили.

«Шкода, — сказав командир, — той, кого ми оце шукаємо, ватажок».

«Кукуметто?» — несамохіть вигукнули Луїджі з Терезою.

«Еге ж, — відказав карабінер, — а оскільки за його голову призначили винагороду в тисячу римських скудо, то п’ятсот із них дісталися б вам, якби ви допомогли нам зловити його».

Молодята перезирнулися. У карабінера промайнула надія. П’ятсот римських скудо — це три тисячі франків, а три тисячі франків становлять цілий маєток для двох сиріт, що збираються побратися.

«Шкода, — відказав Луїджі, — та ми його не бачили».

Карабінери роз’їхалися врізнобіч, та нікого не знайшли.

Потім один за одним вони зникли з поля зору.

Тоді Вампа одкотив брилу, і Кукуметто виліз надвір.

Він бачив у шпарину гранітних дверей, як молодята балакали з карабінерами; він здогадався, про що вони розмовляли; він прочитав на лицях Луїджі й Терези тверду рішучість не виказувати його. Діставши з кишені капшука із золотом, він простягнув їм його.

Вампа гордовито відвернувся, та в Терези аж оченята спалахнули, як вона подумала, скільки коштовностей можна придбати на ті гроші і скільки убрання.

Кукуметто був чортом у людській подобі, змієм, що прибрав образ розбійника; він перехопив той погляд, угадав у Терезі гідну доньку Єви і, перш аніж зникнути у гаю, декілька разів озирнувся, немовби прощаючись зі своїми рятівниками.

Минуло декілька днів. Кукуметто й духу не було, і про нього ніхто нічого не чув.

Наближався карнавал. Граф Сан-Феліче вирішив улаштували великий костюмований бал і запросив туди верхи світського товариства.

Терезі дуже кортіло поглянути на те святкування. Луїджі умовив управителя дозволити йому бути присутнім на тім балу разом із Терезою, загубившись у юрмі слуг.

Граф улаштував те святкування, щоб повеселити свою доньку Кармелу, яку дуже любив.

Кармела була одноліткою Терези й однакового зросту з нею, а Тереза красою не поступалася графській дочці.

Святкового вечора Тереза вбрала свою найкращу одіж, заколола у зачіску найдорожчі шпильки, почепила на шию найсяйливіше намисто. Вона була у вбранні, яке носять дівчата у Фраскаті.

Луїджі надів мальовничу святкову одіж тосканського селянина.

Обоє, як і домовлено було, загубились у юрмі прислуги.

Свято було надзвичайно бучне. Графський палац сяяв сотнями огнів, а на деревах у парку висіли строкаті ліхтарики. Тож численні гості незабаром висипали з розкішних покоїв на тераси, а з терас на паркові алеї.

На кожному перехресті грав оркестр, стояли столи із ласощами й винами, гості зупинялися, створювали кадрилі й танцювали, де їм закортіло.

Кармела була у вбранні дівчини із Соніно. Чепчик її був гаптований перлами, золоті шпильки ряхтіли самоцвітами, пояс із турецького шовку, витканий лапатими квітками, охоплював її стан, сорочка і спідниця були з кашміру, плахта — з індійського мусліну, а замість ґудзиків на корсажі сяяло шляхетне каміння.

Дві подруги її теж були відповідно вбрані: одна — селянкою з Неттуно, друга — з Річчіа.

Чотири юнаки з найзаможніших і найшляхетніших родин у Римі супроводжували їх із тією суто італійською невимушеністю, якої не зустрінеш у жодній іншій країні: вони теж були вбрані селянами — з Альбано, Веллетрі, Чівіта-Кастелляни й Сори.

Годі й казати, що чоловіча одіж, як і жіноча, ряхтіла золотом і самоцвітами,

Кармела захотіла скласти кадриль із однорідних костюмів, та бракувало четвертої панни.

Вона озирнула юрму, проте жодна гостя не була в підходящій одежі.

Граф Сан-Феліче показав їй на Терезу, що стояла оподаль поміж селянами під руку з Луїджі.

«Дозволите, батьку?» — запитала Кармела.

«Авжеж, — відказав граф, — таж зараз карнавал!»

Кармела нахилилася до свого кавалера і тихо сказала йому декілька слів, показуючи на Терезу. Юнак простежив за тим, куди показувала рученька його панни, згідно вклонився і подався запросити Терезу на кадриль, яку склала графова донька.

Тереза аж зашарілася. Вона допитливо глянула на Луїджі; відмовитися було ніяк. Луїджі помалу випустив її руку, і вона, тремтячи всеньким тілом, дала себе повести галантному кавалерові й стала на місце у панській кадрилі.

Звісно, на мистецький смак, скромна і проста Терезина одіж була краща, ніж сукні Кармели та її подруг, але Тереза була дівчина легковажна і марнотна: гаптований індійський шовк, витканий квітами пояс, розкішний кашмір — усе воно нестримно вабило її, а сяйво туркусів і самоцвітів просто-таки в голову вдарило.

Проте і Луїджі зазнав нового, невідомого почуття: то був щемкий біль, що спалахнув у серці, а потім побіг жилами й охопив усеньке тіло. Він стежив за найменшими порухами Терези; коли вони бралися за руки, у нього аж голова обертом ішла, кров стугоніла у жилах, а у вухах наче подзвіння лунало. Коли вони розмовляли і Тереза, скромно опустивши очі, слухала, що каже їй кавалер, Луїджі читав у палких поглядах гожого юнака, що він лестить дівчині; тоді йому здавалося, ніби земля хитається у нього під ногами і всі голоси пекла нашіптують йому про смерть і вбивство. Він боявся, що шал охопить його мов полум’я, тож одною рукою хапався за живопліт, а іншою конвульсивно стискав руків’я кинджала за поясом, сам не помічаючи, що знай майже витягає його з піхов.

Луїджі ревнував! Він відчував, що може втратити марнославну і себелюбну Терезу.

А Тереза тим часом потроху отямилася від збентеження, хоч спершу була несмілива і перелякана. Ми вже казали, що була вона вродлива. Ще й надто, їй притаманна була зграбність, ота зграбність дикої звірини, що в тисячу разів привабливіша від нашої манірної і штучної зграбності.

Вона стала королевою кадрилі, і хоч вона заздрила доньці графа Сан-Феліче, та ми не зважимося стверджувати, що Кармела дивилася на неї не без ревнощів.

Коли кадриль скінчилася, галантний кавалер зі щедрими компліментами одвів її туди, де стояв Луїджі.

Декілька разів під час кадрилі Тереза зиркала на Луїджі й бачила його бліде обличчя з болісним виразом. Якось перед її очима зловісною блискавицею сяйнуло лезо кинджала.

Майже із трепетом узяла вона під руку свого коханого.

Кадриль мала великий успіх, усі гості просили повторити її, тільки Кармела відмовлялася, та граф Сан-Феліче так наполегливо умовляв її, що врешті вона погодилася.

Відразу ж хтось із кавалерів пішов запросити Терезу, без якої не можна було скласти кадриль, та вона вже зникла.

Відчуваючи, що не витерпить такого видовиська ще раз, Луїджі трохи умовив, а трохи і змусив Терезу перейти у іншу