Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

Відтоді усе своє дозвілля Вампа вправлявся у стрілянині. Він придбав пороху й куль, і все стало для нього ціллю: убогий сірий стовбур оливи, що росла на Сабинських узгір’ях, лисиця, що вилазила надвечір з нори у пошуках здобичі, орел, що ширяв у височині. Незабаром він так набив руку, що Тереза подолала страх, який вона почувала під час кожного пострілу, і милувалася, як її юний приятель садить кулю за кулею, куди йому заманеться, так само влучно, немов би вкладав її туди рукою.

Якось увечері вовк і справді вибіг із гаю, біля якого вони полюбляли сидіти. Не пробіг він і десяти кроків, як упав мертвий.

Вампа страшенно запишався, завдав вовка на плечі й поніс до маєтку.

Завдяки цьому Луїджі Вампа трохи уславився: якщо людина вища на голову од усіх, то хоч де вона буває, завжди у неї знаходяться шанувальники. У всій окрузі про молодого пастуха балакали, як про найспритнішого, найдужчого і найхоробрішого парубка на десять льє довкруги, і хоч Тереза вважалася чи не найпершою красунею поміж сабинськими дівчатами, ніхто не зважувався залицятися до неї, бо всі знали, що кохає її Луїджі Вампа.

А тим часом Луїджі й Тереза й не думали розмовляти поміж собою про кохання.

Вони виросли одне біля одного, немов два дерева, що переплелися під землею корінням, над землею гіллям і пахощами у повітрі, у них було тільки одне бажання — бути вкупі, це бажання стало потребою, і вони радше погодилися б умерти, аніж розлучитися бодай на днину.

Терезі минуло шістнадцять років, а Луїджі — сімнадцять.

За тої пори почали подейкувати про ватагу розбишак, що зібралася в Лепінських горах. Розбій ніколи не щастило виполонити в околицях Рима. Часом бракувало ватажка, та нехай-но він з’являвся, як біля нього відразу ж збиралася ватага.

Славетний Кукуметто, якого вистежили в Абруццьких горах і витурили з неаполітанських володінь, де він зчинив справжнісіньку бучу, перейшов, як ото Манфред, через Ґарільяно і знайшов собі притулок поміж Сонніно і Піперно, на берегах Амазіне.

Тепер він скликав ватагу, прямуючи слідами Дечезаріса і Ґаспароне і сподіваючись незабаром перевершити їх. Із Палестрини, Фраскаті й Пампінари зникло декілька парубків. Спершу за них стривожилися, та потім дізналися, що вони подалися у ватагу Кукуметто.

Незабаром Кукуметто став предметом загальної уваги. Розповідали про його надзвичайну хоробрість та обурливу жорстокість.

Якось він викрав дівчину, доньку землеміра із Фрозіноне. Розбійницький закон непохитний: дівчина спершу належить викрадачеві, а потім решта кидає жереб, і бідолашка служить забавою для всієї ватаги, аж набридне їм чи помре.

Якщо батьки її достатньо заможні, щоб заплатити викуп, до них посилають гінця, і полонянка головою відповідає за безпеку посланця. Якщо викупу не дають, доля бранки вирішена.

У викраденої дівчини у Кукуметтовій ватазі був коханий, звали його Карліні.

Угледівши його, вона простягнула до нього руки і вважала себе порятованою, та сердега Карліні, упізнавши її, відчув, що серце його розривається: він не сумнівався в тому, яка доля готується їй.

Та оскільки він був улюбленцем Кукуметто, три роки ділив із ним усі злигодні та небезпеки і якось навіть порятував йому життя, застреливши карабінера, що вже замахнувся над ним шаблюкою, то сподівався, що Кукуметто змилується над ним.

Він одвів ватажка набік, тоді як дівчина, сидячи під високою сосною посеред лісової галявини, затуляла обличчя яскравою хустиною, яку ото носять римські селянки, щоб заховати його від сласних поглядів розбишак.

Карліні про все розповів ватажкові: про їхнє кохання, про клятви вірності і як вони щоночі, відколи ватага розташувалася в цій місцині, зустрічаються в руїнах.

Саме того вечора Карліні послали до сусіднього села, тож він не міг прийти на побачення, та Кукуметто наче випадково там з’явився і викрав дівчину.

Карліні благав ватажка зробити заради нього виняток і пощадити Ріту, запевняючи, що її батько дасть добрячий викуп.

Кукуметто вдав, ніби зглянувся на благання його друга, і доручив йому знайти пастуха, якого можна було б послати до Рітиного батька у Фрозіноне.

Карліні з радістю побіг до дівчини, сказав, що вона порятована, і попросив її написати батькові листа, щоб сповістити про те, що з нею сталося, і повідомити, що за неї вимагають триста піастрів викупу.

Батькові давали дванадцять годин, до дев’ятої ранку наступного дня.

Узявши листа, Карліні побіг у долину шукати гінця.

Він знайшов молодого пастуха, що заганяв овець до обори. Пастухи, що мешкали поміж містом і горами, на межі поміж диким і цивілізованим життям, були зазвичай посланцями розбійників.

Пастух негайно вирушив у дорогу, пообіцявши, що за годину буде у Фрозіноне.

Радісний Карліні повернувся до коханої, щоб передати їй ту втішну звістку.

Він застав ватагу на галявині, за веселою вечерею: вона поглинала харчі, які збирала із селян як данину, та марно шукав він поміж бенкетниками Ріту і Кукуметто.

Він запитав, де вони, та розбишаки тільки хором зареготали. Холодний піт виступив на чолі Карліні, чуб на голові став диба.

Він повторив запитання. Один із бенкетників налляв склянку орвієтського вина і простягнув її Карліні.

«За здоров’я хороброго Кукуметто і красуні Ріти!»

Тієї ж миті Карліні почув жіночий зойк. Він усе збагнув. Ухопив склянку, жбурнув її в лице розбишаки й побіг на крик.

Пробігши кроків зі сто, він уздрів за кущем Кукуметто, що тримав ув обіймах непритомну Ріту.

Угледівши Карліні, Кукуметто схопився на ноги й націлив на нього два пістолі.

Розбійники глянули один на одного: перший із похітливою посмішкою, другий — смертельно блідий.

Здавалося, поміж цими людьми зараз станеться бійка. Та потроху риси Карліні розгладилися, рука його, що схопилася за один із пістолів, які були за поясом, повисла у повітрі.

Ріта лежала долі поміж ними.

Місячне світло осявало ту сцену.

«То що, — озвався Кукуметто, — ти виконав моє доручення?»

«Авжеж, — відказав Карліні, — завтра до дев’ятої ранку Рітин батько буде тут із грішми».

«Чудово. А поки що ми добряче потішимося вночі. Нічогенька дівчина, вмієш ти обирати, Карліні. А оскільки я не себелюбець, то ми зараз повернемося до товаришів і будемо тягнути жеребок, щоб знати, кому вона тепер дістанеться».

«То ви вирішили вчинити з нею як звичайно?» — запитав Карліні.

«А чому я повинен робити для неї виняток?»

«Мені здавалося, з уваги до мого прохання...»

«А ти що, ліпший од інших?»

«Правда ваша».

«Та ти не турбуйся, — регочучи, провадив Кукуметто, — врешті настане і твоя черга».

Карліні зціпив зуби, аж вони залущали.

«Що ж, ходімо?» — сказав Кукуметто, ступнувши крок у бік вогнища.

«Я прийду за вами».

Кукуметто пішов собі, озираючись на Карліні, бо, напевне, остерігався, що той нападе на нього ззаду, та ніщо в молодому розбійникові не свідчило про ворожі наміри.

Він стояв, згорнувши руки, над непритомною Рітою.

Кукуметто подумав собі, що він хоче вхопити її на руки й дременути відтіля. Та воно його не турбувало, тому що він уже отримав од дівчини все, що йому треба було, а що ж до грошей, то триста піастрів на всю ватагу