Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— А де тут найближча аптека?

П’єр багатозначно прокашлявся.

— Може, вам про це краще володаря Ройдона спитати…

Метью видав би багато варіантів розв’язання цієї проблеми, більшість яких звелася б до необхідності послати П’єра чи Франсуазу, щоб вони купили мені все необхідне. Подружжя Філдів із цікавістю чекало на мою відповідь.

— Може, — відказала я, обурено подивившись на Філда. — Але все одно мені хотілося б почути пораду від пані Філд.

— Усі дуже поважають Джона Гестера, — відповіла Жаклін із ноткою пустотливості в голосі, відриваючи малюка від своїх спідниць. — Він виготував настоянку для вуха мого сина, і ця настойка зняла біль у вусі. — Джон Гестер, якщо мені не зраджувала пам’ять, цікавився також і алхімією. Може, він знає яку-небудь відьму. Можливо (і це був би взагалі ідеальний варіант), що він сам відьмак. Я вийшла сьогодні не лише для того, щоб скупитися, а й для того, щоб мене побачили. Відьми — допитливі й цікаві створіння. Тож якщо я запропоную себе як наживку, хтось із них неодмінно клюне.

— Кажуть, що до його послуг вдається навіть графиня Пемброкська, коли її сина мучить мігрень, — додав чоловік Жаклін. Значить, уже весь район знає, що я зупинилася в замку Бейнардс. Мала рацію Мері: за нами стежать. — Крамниця пана Гестера розташована неподалік набережної Павла; вона позначена вивіскою із зображенням дистилятора.

— Дякую, майстре Філд. — Скоріш за все, набережна Павла має бути поблизу цвинтаря собору Святого Павла, і я вирахувала, що матиму достатньо часу, щоб сходити туди сьогодні ж. А потім подумки перекроїла заздалегідь запланований маршрут.

Коли я, попрощавшись, вийшла, Франсуаза та П’єр повернулися в протилежний бік провулку, явно збираючись провести мене додому.

— Я збираюся сходити до собору, — сказала я їм, рушаючи в протилежному напрямку.

Та дорогу мені, як це не дивно, заступив П’єр.

— Мілорд буде невдоволений.

— Мілорда тут немає. Метью дав суворі вказівки, що мені не можна ходити туди без вас. Але він не сказав, що я є в’язнем у власному домі, — сказала я, ткнувши Франсуазі книги та булочки. — Якщо Метью повернеться раніше за мене, то скажіть йому, де ми і що невдовзі ми повернемося.

Франсуаза взяла пакунки, обмінялася довгими поглядами з П’єром і пішла назад провулком Вотер-Лейн.

— Будьте обережні, мадам, — промимрив П’єр, коли я проходила повз нього наперед.

— Я завжди обережна, — спокійно відказала я і ступила прямо в калюжу.

На вулиці, що вела до собору, зіштовхнулися два екіпажі й перекрили рух. Візки, що захарастили проїжджу частину, скидалися на криті фургони і аж ніяк не нагадували стрімкі й елегантні карети у фільмах, знятих за творами Джейн Остін. Я обійшла їх по краю разом із П’єром, який від мене не відставав, ухиляючись від роздратованих коней і так само роздратованих пасажирів, які повиходили на дорогу і гучно лаялися, розбираючись, хто з них винуватий. Лише кучери були спокійно-незворушними. Вони сиділи над збуреним натовпом високо на козлах і невимушено теревенили зі своїми колегами, не беручи участі у сварці.

— А таке часто трапляється? — поцікавилася я у П’єра, відкинувши свій капюшон так, щоб мати змогу бачити його.

— Оці нові екіпажі — це просто якийсь жах, — відповів він, скорчивши кислу міну. — Коли люди ходили пішки або їздили верхи на конях, було набагато краще. Але толку все одно не буде, бо ці фургони ніколи не приживуться, і невдовзі від них усі повідмовляються.

«Те саме колись казали й Генрі Форду», — подумала я.

— А звідси далеко до набережної Павла?

— Мілорд недолюблює Джона Гестера.

— Я не про це тебе питала, П’єре.

— А що мадам бажають там придбати? — П’єр уміло користувався прийомом «з’їжджання» з теми, та я добре знала цей метод іще зі шкільної парти. Але я не збиралася нікому казати про істинні причини нашого походу через Лондон.

— Книги, — коротко кинула я.

Ми увійшли до загородженого простору побіля собору, де кожен дюйм, не зайнятий папером, був зайнятий продавцем якогось товару чи послуги. У прибудові до якогось сарайчика сидів літній чоловік із добродушним обличчям. Сам же сарайчик був прибудований, у свою чергу, до стіни собору. Тут подібні споруди були звичним явищем. Біля його «кіоску» зібралася чималенька купа людей. Якщо мені пощастить, то серед них знайдеться відьма.

Я рушила крізь натовп. Здавалося, всі присутні були звичайними людьми. Ото розчарування!

Якийсь чоловік перелякано підняв на мене очі, відірвавши погляд від паперу, який він ретельно переписував для клієнта, що чекав поруч. «Благаю, Господи, тільки не Шекспір!», — змолилася я.

— Чим можу прислужитися, господине Ройдон? — спитав із французьким акцентом чоловік. «Ні, не Шекспір. Але звідки він знає, хто я така?»

— Маєте сургуч для листів? І червоне чорнило?

— Я не аптекар, господине Ройдон, я лишень бідний вчитель. — І його клієнти глухо загомоніли про ненажерливих і пожадливих бакалійників, аптекарів та інших здирників.

— Пані Філд сказала мені, що Джон Гестер виробляє чудовий сургуч для листів. — На цих словах чимало голів повернулося у мій бік.

— Чудовий, але вельми дорогий. І чорнило, яке він виробляє з квітів ірису, також дороге. — Натовп схвально загомонів, підтверджуючи сказане.

П’єр вхопив мене за лікоть.

— Non! — прошепотів він мені у вухо. Та швидко припинив, бо це б привабило до нас іще більшу увагу.

Писар підняв руку і показав нею на схід.

— Ви знайдете його на набережній Павла. Йдіть до «Голови Єпископа», а потім звертайте праворуч. Утім, мсьє Корню знає дорогу.

Я поглянула на П’єра, який, втупившись у якусь точку над моєю головою, вдав, ніби це не про нього мова.

— Справді знає? Дякую.

— Це дійсно дружина Метью Ройдона? — хихикнув хтось позаду, коли ми виходили з натовпу. — Боже милосердний. Недивно, що він має такий виснажений вигляд.

Я не відразу вирушила у бік аптекаря, а натомість почала по кругу обходити величезну споруду собору, не зводячи з нього очей. Зважаючи на гігантські розміри, він був навдивовижу граціозною будівлею, але отой нещасливий удар блискавки зруйнував його