Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

Педантичний святоша Фергюсон. Фергюсон – ворог традицій та манер заможного середнього класу, Фергюсон – противний всезнайко, який зневажав нову американську породу шукачів престижного статусу та хвалькуватих марнотратників, цей Фергюсон хотів податися геть.

Єдиною його надією було те, що батько, пославши його до якогось знаменитого інтернату, підніме свій престиж поміж членів клубу. «Так, наш хлопчик тепер навчається в Андовері. Значно краще за громадську школу, еге ж? І начхати на витрати. Добра освіта – найкраще, що можуть дати батьки своїй дитині».

Так, то був далекоглядний розрахунок, марна надія, породжена самообманом і безпідставним оптимізмом тринадцятилітньої свідомості, бо насправді підстав сподіватися не було жодної. Сидячи напроти Фергюсона за столом того теплого вересневого вечора, його батько поклав виделку й сказав: «Ти говориш як зелений підсвинок, Арчі. Те, про що ти мене просиш, означає заплатити двічі за одну й ту саму річ, і жодна людина при здоровому глузді не купиться на твоє шахрайство. Ти лишень подумай: ми платимо податки на цей будинок, чи ні? Платимо. Причому дуже високі, одні з найвищих податків на нерухомість у нашому штаті. Мені це не подобається, але я готовий розщедрюватися на гроші, якщо отримаю дещо навзамін. У нас хороші школи, одні з найкращих громадських шкіл у всій країні. Щоби ти знав, саме з-за цього ми й перебралися до цього міста. Бо твоя матір розуміла, що тут ти отримаєш якісну освіту, не гіршу за ту, яку забезпечують твої омріяні приватні інтернати. Тому не треба хитрувати, хлопче. Я не збираюся платити іще раз за те, що вже маю. Ферштейн?

Вочевидь, школи-інтернати не входили до батькового списку престижних цяцьок. А тут іще мати озвалася, заявивши, що він «розіб’є їй серце, подавшись з дому в такому юному віці», тому Фергюсон навіть не наважився озвучувати ідею літньої роботи як способу часткового покриття витрат на своє навчання. Отже, він потрапив у глухий кут. Застряг. І не лише до кінця навчального року, що тільки-но почався, а на всю решту років, допоки він не закінчить середньої школи, аж на п’ять років, і це було довше, ніж багато людей отримували за збройне пограбування чи ненавмисне убивство.

Енджі принесла десерт, і Фергюсон, втупившись в миску з шоколадним пудингом, подумав: «І чому це не придумали закону, який би дозволяв дітям розлучатися зі своїми батьками?»

Через те, що нічого не змінилося і не обіцяло змінитися в найближчому майбутньому, через те, що система родинного урядування залишилася неторкнутою після того, як на спроби Фергюсона змінити сімейну конституцію було накладене вето, старий режим, якому вдалося встояти, продовжив керувати за допомогою рефлексів та вкорінених примх, і згодом видав декрет, згідно з яким переможений бунтівник отримав винагороду у вигляді іще одного літа в його улюбленому таборі «Парадиз», шостого поспіль літа в раю, де не було батьків, зате були майданчики для гри в бейсбол, баскетбол та футбол, експедиції на каное, а також шумна компанія друзів з Нью-Йорку. Фергюсон не лише збирався покинути свою матір та батька на два довгих місяці свободи й відпочинку – разом з ним на пероні Центрального вокзалу під час ранкового від’їзду стояв Ной Маркс, який теж зібрався до літнього табору, бо Ной повернувся, і, пропустивши другу частину сезону 1956 року і всі вісім тижнів сезону 1957 року, відновив свій зв’язок з табором «Парадиз» в компанії з племінником своєї мачухи, відомим також як його зведений кузин і приятель, тобто з Фергюсоном, котрий в свої чотирнадцять років при зрості п’ять футів сім дюймів був на цілу голову вищим за Ноя, якого в таборі й дозі прозивали «Гарпо».

То була дивна історія. Тітка Фергюсона, Мілдред, так і лишилася мачухою Ноя, бо вони з дядьком Доном так і не завдали собі клопоту оформити розлучення, тому батько Ноя, повернувшись після свого півторарічного проживання в Парижі, де він працював над біографією Монтеня, перебрався назад до своєї колишнього помешкання на Перрі-Стріт. Але не до квартири на третьому поверсі, де він жив колись з Мілдред, а до меншої студії на другому поверсі, яка стояла порожньою під час його відсутності, і яку Мілдред орендувала незадовго до його повернення. Таким чином виник новий життєвий порядок. Через півтора року хаосу й невизначеності, позначеного трьома поїздками Мілдред до Парижу в перервах між викладацькою роботою в Бруклінському коледжі, вони з дядьком Доном вирішили, що окремо жити не можуть. З іншого боку, дядько з тіткою збагнули також, що жити разом вони не в змозі – принаймні не увесь час, принаймні не в якості звичайного подружжя, і якщо вони не влаштовуватимуть спорадичних перерв у щоденній домашній рутині, то закінчать тим, що зжеруть один одного в приступі кривавого канібалізму. Цим і пояснювався компроміс у вигляді двох квартир, так звана «Угода про аварійний люк», бо їхнє кохання відносилося до категорії незносно-нездійсненних, воно було гримучою сумішшю пристрасті й несумісності, грозовим електричним полем, однаково заряджених негативних та позитивних іонів, а через те, що Дон та Мілдред були обидва примхливими егоїстами, цілком і повністю відданими один одному, війни між ними ніколи не закінчувалися – за винятком тих випадків, коли Дон перебирався вниз до своєї квартирі на другому поверсі, і починалася нова мирна доба.

На думку Фергюсона, то був формений сумбур, але він над цим подовгу не задумувався, оскільки всі знайомі йому шлюби були, так чи інакше, невдалими – чи то жорстокі конфлікти між Доном та Мілдред, чи то втомлена байдужість між його батьками, але ці обидва шлюби все одно були невдалими, вже не кажучи про його діда й бабцю, котрі протягом останніх десяти років сказали один одному не більше п’ятдесяти слів – і то у кращому випадку. Наскільки міг судити Фергюсон, єдиною дорослою людиною, котра, схоже, насолоджувалася одним лише фактом свого життя на землі, була його двоюрідна бабуся Перл, у якої вже не було – і вже ніколи не могло бути – чоловіка. Проте Фергюсон радів з того, що тітка Мілдред та дядько Дон знову поєдналися, якщо не заради самих себе, то заради нього, бо повернення Дона означало повернення Ноя, і після півторарічної перерви, коли їхньому спілкуванню заважала напівбожевільна матір Ноя, Фергюсон чимало здивувався – наскільки швидко вони знову здружилися, неначе їхня довга розлука тривала якихось кілька днів.

Ной в свої дванадцять залишився таким, яким був у свої дев’ять: шумливим