Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

та невгамовним, балакучим та саркастичним, але вже не таким схильним до спалахів гніву та роздратування, і в міру того, як хлопці поволі з дітей перетворювалися на підлітків, вони знаходили підтримку в сильних сторонах один одного. Для Ноя Фергюсон був кимось на кшталт вродливого казкового принца, бездоганного у всьому, чим він займався, лідера, який краще за решту однолітків грав у бейсбол і здобував найвищі оцінки у школі, хлопця, який подобався дівчатам, на якого рівнялися інші хлопці, і тому можливість бути родичем, другом та довіреною особою такої персони була в його житті фактором надихаючим та ушляхетнюючим, бо в іншому разі його життя було би сповнене болісних мук, то було б перехідне життя підлітка, котрий щоденно б дратувався через свою неоковирну й незграбну зовнішність, через оті жахливі металеві дротини, які нещодавно прикрутили йому до зубів, через свій жахливий дефіцит фізичної граціозності. Фергюсон знав, що Ной надзвичайно ним захоплюється, але він і знав також, що те захоплення було несправедливим та незаслуженим, що Ной перетворив його на героїчну ідеалізовану фігуру, якої насправді не існувало, він усвідомлював, що Ной мав першокласний інтелект, і що в речах по-справжньому важливих та значущих молодий містер Маркс був розвиненішим за нього і випереджав його, щонайменше, на крок в кожному аспекті, інколи – на два кроки, а то й на чотири і навіть десять. Ной був його провідником, моторним слідопитом і розвідником, котрий досліджував Фергюсону ліс і підказував йому, де полювання буде найрезультативнішим – які книжки прочитати, яку музику послухати, з яких жартів посміятися, які фільми подивитися, які ідеї обмізкувати, і тепер Фергюсон, засвоївши «Кандіда» і «Бартлбі», Баха і Мадді Вотерса, «Сучасну епоху» та «Грандіозну ілюзію», нічні радіо-монологи Жана Шеперда і двотисячолітньої людини Мела Брукса, «Нотатки рідного сина» і «Комуністичний Маніфест» (ні, ані Карл Маркс, ані, на жаль, Гручо Маркс не були родичами Ноя), навіть не уявляв собі, наскільки бідним було б його життя, якби він не потоваришував з Ноєм Марксом. Він розумів, що гнів та розчарування – то є значущі фактори, але без допитливості все одно далеко не заїдеш.

Отже, в липні 1961 року вони зібралися вирушити до табору «Парадиз», в липні того багатого подіями літа, коли, здавалося, всі новини, що надходили з зовнішнього світу, були новинами поганими: в Берліні виросла стіна, в горах Айдахо застрелився Ернест Гемінгвей, натовпи білих расистів вчиняли напади на негритянських правозахисників, коли ті здійснювали агітаційні автобусні поїздки на півдні Сполучених Штатів. Лють, роздратування та ненависть переконливо свідчили, що люди розважливі та раціональні не керують світом, і в міру того, як Фергюсон занурювався в приємну й знайому метушню табірного життя, граючи в баскетбол та бейсбол вранці та вдень, слухаючи веселі теревені хлопців у своєму будиночку, насолоджуючись можливістю знову побути з Ноєм, що, перш за все, означало можливість брати спільну участь в безкінечних двомісячних розмовах, танцюючи вечорами з такими гарними нью-йоркськими дівчатами – енергійною й пишногрудою Керол Тальберг, худорлявою й задумливою Анною Бродською, та прищавою, але надзвичайно вродливою Деніз Левінсон, котра була одної з ним думки про те, що аніж ходити на післяобідні тусовки, краще займатися активними вправами з цілування та обнімання у віддаленому куточку луків (Фергюсон був вдячний життю за те, що воно дарувало йому так багато приємних моментів), його чотирнадцятирічний розум повнився думками, над якими він і не думав би замислюватися іще якихось півроку тому: тепер Фергюсон постійно усвідомлював себе на тлі людей далеких і незнайомих, цікавлячись, наприклад, а чи не цілувався він з Деніз в ту саму мить, коли Гемінгвей прострелив собі голову в Айдахо, або думаючи про те, що, можливо, в той самий момент, коли він влучив м’ячем у кошик під час гри в баскетбол з командою табору «Грейлок», кулак расиста з Міссісіпі поцілив у щелепу худорлявого коротко остриженого негритянського активіста з Бостона. Когось в цьому світі цілували, а когось товкли в лице, хтось прийшов на похорони своєї матері, а хтось вперше взяв у руки первістка, смуток одної людини перегукувався з радістю іншої, і якщо ви не Бог, котрий, начебто, є всюди й бачить усе, що відбувається в кожний конкретний момент, ніхто й гадки не мав, що ці дві події трапилися в одну й ту ж саму мить, а згорьований син та усміхнена матір – і поготів. «Може, саме тому люди й вигадали Бога?», спитав Фергюсон сам себе. «Щоби подолати межі людського сприйняття, наполягаючи на існуванні всеохоплюючого й всезнаючого божественного розуму?».

– Уяви собі це таким чином, – якось сказав він Ною, коли вони йшли до їдальні на обід. – Ти зібрався кудись поїхати у своєму авто. Завдання є важливим і запізнюватися тобі не можна. Є два шляхи дістатися до пункту призначення: головною дорогою або об’їзною. Але, на жаль, на ту годину дня головна дорога, зазвичай, заповнена машинами, тому якщо не трапляється якоїсь аварії та поломки, потік автомобілів рухається повільно, але стабільно тому є можливість, що твоя подорож займе близько двадцяти хвилин, і в результаті до місця призначення ти потрапиш якраз вчасно, секунда в секунду. Об’їзна ж дорога є довшою в плані відстані, але автомобілів на ній значно менше, тож якщо все йтиме нормально, то ти можеш розраховувати на те, що твоя подорож займе хвилин з п’ятнадцять. В принципі, об’їзна дорога є кращою за головну, але існує одна заковика: вона – однорядна, тому якщо на ній трапиться якась поломка чи аварія, то ти гарантовано застрягнеш на ній надовго, і тому можеш спізнитися на зустріч.

– Стривай, – сказав Ной. – Розкажи мені докладніше про цю подорож. Куди я їду і чому це для мене так важливо?

– Це не має значення, – відповів Фергюсон. – Поїздка на машині – це лишень приклад, така собі теза, спосіб подискутувати про те, що мені хотілося б з тобою хотілося б обговорити, і це не має жодного стосунку до доріг та поїздок.

– Е ні, має, Арчі. Все має значення.

Фергюсон тяжко зітхнув і сказав:

– Гаразд. Уяви, що ти їдеш на співбесіду щодо майбутньої роботи. Про цю роботу ти мріяв усе своє життя – працювати паризьким кореспондентом газети «Дейлі Пленет». Якщо тебе візьмуть на цю роботу, то ти будеш найщасливішою людиною у світі. А якщо не візьмуть, то ти повернешся додому й повісишся.

– Якщо це для мене так важливо, то чому я мушу виїжджати в останню хвилину? Чому б не виїхати раніше, щоби гарантовано не спізнитися?

– Тому… Тому, що ти не можеш. У тебе померла