Читати книгу - "4 3 2 1, Пол Остер"

укусом. А на той випадок, якщо вони стануть заперечувати (тобто, заперечувати стане його батько, чиє слово в усіх фінансових питаннях було останнім), Фергюсон мав додатковий план: запропонувати відмовитися від табору «Парадиз» і натомість працювати влітку на сезонних роботах, щоби таким чином компенсувати витрати на інтернат.

Він сказав батькам, що вивчав це питання кілька місяців поспіль, і дізнався, що, начебто, найкращі школи-інтернати розташовані в Новій Англії, здебільшого в Массачусетсі та Нью-Гемпширі, а також у Вермонті та Коннектикуті; декілька хороших шкіл-інтернатів є на півночі штату Нью-Йорк та в Пенсільванії, двійко-трійко є навіть в Нью-Джерсі. Фергюсон розумів, що надворі стояв лише вересень місяць, і до наступного навчального року залишався іще цілий рік, але заявки слід було надіслати до середини січня, а якщо список потенційно прийнятних інтернатів з тої чи іншої причини почне звужуватися, то часу не поінформоване рішення може забракнути.

Фергюсон відчував, як тремтить його голос, коли розмовляв зі своїми самовдоволеними й необізнаними з його планом батьками за вечерею осіннього вівторка у самісінький розпал президентської кампанії «Ніксон проти Кеннеді». То була одна з небагатьох сімейних вечерь, які останнім часом траплялися дедалі рідше через те, що батькові магазини працювали до пізньої години, а у матері з’явилася нова пристрасть – бридж, з-за якої вона двічі-тричі на тиждень також пізно поверталася додому. І ось вони сидять у їдальні, а Енджі Блай чимчикує туди-сюди між столом та кухнею, приносячи повні тарілки з новими стравами й прибираючи тарілки порожні, спочатку – овочевий суп, потім – товстенні шматки ростбіфу з картопляним пюре та маслянистою стручковою квасолею, ці страшенно смачні харчі готувала енергійна й винахідлива Енджі Блай, котра прибирала їхнє помешкання й куховарила протягом останніх чотирьох років, тож Фергюсон, проковтнувши останній шматочок ростбіфу, нарешті знайшов у собі сміливість заговорити про те, що пеком пекло його свідомість останні кілька місяців.

У міру того, як слова зривалися з його вуст, він пильно спостерігав за батьками, видивляючись в їхніх обличчях ознаки того, що вони могли сказати з приводу його плану, але, на його подив, їхні обличчя здебільшого не виражали нічого, неначе вони іще не вповні усвідомили почуте – навіщо ж йому закортіло покидати той ідеальний світ, в якому він жив, йому, котрий так добре вчився в школі, кому так подобалося грати в бейсбольній та баскетбольній командах, хто мав так багато друзів, котрі так часто запрошували його на вечірки в суботу й неділю, чого ж іще бракувало тринадцятирічному хлопцю? Фергюсону страшенно не хотілося ображати своїх батьків зізнанням у тім, що саме вони були причиною його бажання податися геть з дому, що проживання з ними під одним дахом стало для нього майже нестерпним, і тому він збрехав, сказавши, що прагне змін, що йому не сидиться на місці, що його душить затхла атмосфера маленького містечка, і тому він прагне нових здобутків, прагне випробувати себе вдалині від рідної хати.

Фергюсон розумів, наскільки абсурдно він, напевне, виглядав у очах своїх батьків, коли доводив свою точку зору, наводячи заплутані й малопереконливі аргументи своїм тремтливим голосом вже не хлопця, але ще й не дорослого чоловіка, голосом, який коливався від писклявих ноток до басовитих і навпаки, неначе погано настроєний музичний інструмент, наскільки сміховинно виглядав він в їхніх очах зі своїми обгризеними нігтями, з вулканічним чиряком на лівій щоці, таке собі маленьке «ніхто», обласкане всіма матеріальними благами життя – харчами, дахом над головою й тисячами побутових зручностей. Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти наскільки йому поталанило належати до верхнього ешелону заможної верстви населення, достатньо дорослим, аби знати, що дев’ять десятих людства потерпало від голоду, холоду, всіляких дефіцитів та перманентного страху, знав, що не мав жодного морального права нарікати на свою лиху долю, не мав жодного морального права висловлювати хоча б найменше невдоволення. Тому через те, що він добре усвідомлював своє справжнє місце у великій картині загальнолюдських страждань, Фергюсон соромився свого особистого нещастя, своєї нездатності спокійно приймати ті життєві блага, які він мав, але почуття є почуття – він не міг не почуватися сердитим та розчарованим, і людські почуття не можна змінити жодним вольовим актом.

Ці проблеми вже поставали перед ним кількома роками раніше, але зараз вони проявилися іще гірше, настільки гірше, що Фергюсон дійшов висновку: розв’язати їх в наявних умовах неможливо. Цей абсурдний, світло-зелений батьків «Кадилак», ці бездоганно доглянуті газони клубу «Блакитна Долина», ці розмови про необхідність голосувати за Ніксона в листопаді – все це були симптоми хвороби, яка вже давно вразила його батька, але батько був безнадійним з самого початку, тому Фергюсон спостерігав за його підйомом до прошарку вульгарних нуворишів з чимось на кшталт мовчазної приреченості. Потім померла студія «Роузленд Фото», ввергнувши його в стан прострації, який тривав кілька місяців, оскільки він знав, що та студія була чимось більшим, аніж просто інструментом для добування доларів та центів. Закриття студії було поразкою, декларацією того, що його матір махнула на себе рукою, і тепер, коли вона припинила опір і перейшла на інший бік, як же ж болісно було йому спостерігати її перетворення на одну з «отих жінок», які відвідують заміський клуб, грають в гольф, карти і демонструють схильність до зайвої чарчини під час гулянок. Фергюсон відчував, що матір так само нещасна, як і він, але він не наважувався з нею про це поговорити, бо був надто малим, щоби втручатися в її приватне життя, однак йому стало ясно, що подружжя його батьків, яке завжди викликало у нього асоціацію з ванною, повною ледь теплої води, виродилося в нудне й позбавлене любові співіснування двох людей, котрі займалися кожен своїми власними справами й перетиналися лише тоді, коли в цьому виникала потреба або бажання, чого не траплялося майже ніколи.

Більше не було тенісу на громадських кортах недільними ранками, більше не було недільних обідів в ресторані «У Грюнінга», більше не було недільних походів в кіно. Тепер дні, коли вся країна відпочивала, проводилися в заміському клубі, такій собі Валгаллі тихих зелених галявинок для гольфу, шипучих розбризкувачів води, верескливих дітей, що купалися у всепогодному басейні, але Фергюсон рідко їздив зі своїми батьками до «Блакитної Долини», оскільки в неділю він грав у бейсбол, баскетбол та футбол, навіть в ті недільні дні, коли командні ігри не проводилися. Він відчував, що для неупередженого спостерігача не було нічого внутрішньо порочного ані в гольфі, ані в салаті з креветок та в триповерхових бутербродах, але Фергюсон скучав за своїми гамбургерами та мисками з м’ятним