Читати книгу - "Сплячі красуні"

«Я просто не маю жодного бажання зважати на якийсь там квадрат світла», — відповіла їй Джінет.

«А я кажу, що неможливо не зважати на квадрат світла!» — заперечила тоді Рі, і тепер це знову й знову крутилося в голові Джінет, неначе якийсь дзен-коан. У фразі «неможливо не зважати» нема сенсу, хіба не так? Чи, може, є? Є ж наче якесь правило, що подвійне заперечення дає ствердження. Якщо так, можливо, в цьому таки є сенс. Можливо…

— Тпру! Стривай-но, подруго! — гаркнула Ейнджел, щосили штовхнувши дупою візок. Той врізався в промежину Джінет, на мить збадьоривши її аж до незмоги. Спеціальна кава сплеснулася в баняках, і сік сплеснувся в джбанках.

— Що? — запитала вона. — Що, збіса, трапилося, Ейнджел?

— Це ж моя землячка Клодія, — закричала Ейнджел. — Агов, дівонько!

Вони проїхали футів з двадцять коридором Крила А. На лавці, біля диспенсера «Квелл»[199], згорблено сиділа Клодія Стівенсон, відома всім утримуваним (а також офіцерам, хоча вони не користалися цією кличкою в загальній зоні) як Клодія Фігура-Динаміт. Утім, зазначена фігура вже не була такою динамітною, як ще десять місяців тому. Відтоді, як її замкнули, вуглеводи і галони тюремної підливи обважнили Клодію тридцятьма чи й сорока фунтами. Руки Клодії відпочивали на її коричневих формених штанях. Відповідна блуза жужмом лежала в неї біля ніг, відкриваючи очам спортивний бюстгальтер XL. «А цицьки в Клодії, — подумала Джінет, — досі просто чудові».

Ейнджел начерпала кави у полістироловий стакан, у своєму невгамовному ентузіазмі розплескавши трохи на підлогу. Вона подала стакан Клодії.

— На, пий до дна, міз Динаміт! Плата щогодинна, бо час хуткоплинний, сестричко!

Клодія похитала головою, не піднімаючи очей від кахляної підлоги.

— Клодіє? — спитала Джінет. — Що трапилось?

Декотрі з утримуваних недоброзичливо ставились до Клодії, але Джінет вона подобалася, їй було її шкода. Клодія розтратила велику купу грошей тієї пресвітеріанської церкви, в якій вона працювала технічним директором, щоб фінансово забезпечувати жахливе прагнення наркоти її чоловіком і старшим сином. І ці двоє зараз на волі, вільні, як ті пташки. Є в мене одна рима для тебе, Ейнджел, подумала Джінет: «Чоловіки тратять — жінки платять».

— Нічого не трапилось, я просто набираюся хоробрості.

Клодія так само не відривала очей від підлоги.

— Набираєшся для чого? — спитала Джінет.

— Щоб попросити її дозволити мені нормально спати, як вона сама.

Ейнджел підморгнула Джінет, висолопивши кінчик язика з кутика рота, і пару разів крутнула пальцем собі біля вуха.

— За кого ти це говориш, міз Динаміт?

— За новеньку, — сказала Клодія. — Я думаю, що вона — дияволиця, Ейнджел.

Це розвеселило Ейнджел.

— Дияволиця-Ейнджел! Ейнджел-Дияволиця! — зображала вона в повітрі терези, то опускаючи їх, то піднімаючи. — Це ж історія мого життя, міз Динаміт!

Клодія туркотіла своє:

— Вона мусить мати щось від нечистого, якщо вона єдина, хто може спати так, як раніше.

— Щось я тебе не втямлю, — промовила Джінет.

Нарешті Клодія підвела голову. Під очима в неї були фіолетові копалини.

— Вона спить, але не в коконі, як усі. Підіть самі подивіться. Спитайте, як вона це робить. Скажіть їй, якщо їй треба мою душу, хай забирає. Я лише хочу знову побачити Мирона. Він — моя дитинка, йому потрібна його матуся.

Ейнджел вилила каву з чашки, яку вона пропонувала Клодії, назад до баняка, потім обернулася до Джінет.

— Нам тре’ на це роздивитися.

На згоду Джінет вона не чекала.

Коли туди прибула з кавовим візком Джінет, Ейнджел, вчепившись руками в ґрати, дивилася в камеру. Та жінка, яку Джінет примітила ще в той час, як її мучив Пітерз, тепер лежала з заплющеними очима на койці, розслаблено розкинувши руки, розмірено дихаючи. Прекрасним віялом розгорнулося її темне волосся. Зблизька обличчя в неї виглядало ще вродливішим, воно було бездоганним. На ньому не лише не було якогось плетива, і ті забої, які раніше бачила Джінет, тепер зникли. Як таке могло бути?

Може, вона насправді дияволиця, подумала Джінет. Або янголиця, яка прийшла врятувати нас. Хоча це не здавалось імовірним. Янголи не літають у цьому закладі. Окрім нашої Ейнджел Фіцрой, тобто, а вона далебі ближча до кажана.

— Вставай! — крикнула Ейнджел.

— Ейнджел, — поклала їй на плече долоню Джінет, — може, тобі не варто…

Ейнджел струсила з себе руку Джінет і спробувала відчинити двері камери, але тут вони були замкнені. Ейнджел вхопила кришку кавового баняка і почала гатити нею по ґратах, створюючи такий безбожний брязкіт, що Джінет мерщій затулила долонями собі вуха.

— Вставай, су-у-учко! Вставай, понюхай цієї йобаної кави!

Жінка на койці розплющила очі, вони в неї були мигдалеподібні і такі ж темні, як її волосся. Вона скинула ноги на підлогу — довгі й гарні, навіть у бахматих тюремних штанях — і позіхнула. Потягуючись, вона випнула вперед пару цицьок, поряд з якими цицькам Клодії залишалось тільки соромитись.

— Гості! — гукнула вона.

Її голі ступні наче й підлоги не торкалися, коли вона підбігла до ґрат і потягнулась крізь них, вхопивши одною рукою за руку Джінет, а іншою Ейнджел. Ейнджел інстинктивно відсахнулась. Джінет була надто ошелешена. Вона відчула, наче з руки цієї нової жінки в її руку перебігає легенький електричний струм.

— Ейнджел! Я така рада, що ти тут! Я можу балакати зі щурами, але вони обмежені співрозмовники. Це не критиканство, просто така реальність. Кожне окреме створіння має власні якості. Як на мій розум, Генрі Кіссинджер є чарівним партнером для полеміки, але якщо згадати, скільки крові на руках у цього чоловіка[200]… Постав мене перед вибором, і я виберу щура, дякую, можете це хоч в газеті публікувати, тільки щоб моє ім’я було надруковано без помилок.

— Про що це таке ти, к чуртам, говориш? — спитала Ейнджел.

— Ой, та ні про що насправді. Перепрошую за базікання. Я якраз відвідувала світ по інший бік цього світу. Голова троху паморочиться від перескакування туди-сюди. А тут же ще й Джінет Сорлі! Як там твій Боббі, Джінет?

— Звідки ти знаєш наші імена? — спитала Ейнджел. — І як тобі вдається спати так, що ти не обростаєш отим лайном?

— Я — Євка. Я прийшла від Дерева. А тут цікава місцинка, чи не так? Така жвава! Тут так багато роботи, так багато є чого побачити!

— У Боббі все гаразд, — промовила Джінет. Почуваючись немов уві сні… та так воно, мабуть, і було. — Я б хотіла знову його побачити до