Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

— Буде краще, якщо я тобі покажу її. Не відходь від мене, бо перечепишся. На вулиці ще поночі, а свічку туди брати не можна, бо хтось може помітити її світло. — Я мовчки кивнула і взяла його за руку.

Переступивши через поріг, ми опинилися в довгій кімнаті з низкою вузеньких, як бійниці, вікон, схованих під карнизом. Через кільканадцять секунд мої очі призвичаїлися до передсвітанкового мороку, і я почала розрізняти в кімнаті сірі обриси. Напроти один одного стояли два садових крісла, сплетених із верболозу. Їхні спинки вигиналися вперед. Посеред кімнати розташовувалися двома рядами старі низькі ослони. На кожному виднівся дивний набір предметів: книги, папери, листи, капелюхи та одіж. Праворуч щось металево блищало: то були мечі, складені вістрями униз, а ефесами догори. Неподалік на підлозі купою лежали кинджали. Чулося шкряботіння і тупіт лапок.

— Пацюки, — невимушеним тоном пояснив Метью, але я все одно інстинктивно прикрила ноги краєм своєї нічної сорочки. — Ми з П’єром робимо все, що можемо, але повністю спекатися їх не вдається. До всіх цих паперів їх як магнітом тягне. — Він показав рукою угору, і я вперше побачила на стінах якісь химерні гірлянди. Потроху наблизившись, я почала до них придивлятися. Кожна з них звисала на тоненькій крученій мотузці, прив’язаній до вбитого в штукатурку гвіздка з квадратною шапкою. Ця мотузка пронизувала верхній лівий кут цілої низки документів. Вузол на кінці мотузки був закинутий на той самий гвіздок і прив’язаний до нього. Таким чином утворювалася паперова гірлянда.

— Одна з перших у світі картотек. Ти кажеш, що я зберігаю багато таємниць, — сказав Метью, простягаючи руку і торкаючись однієї з гірлянд. — Можеш занести до їхнього списку й оці папери.

— Але ж їх тут тисячі. Навіть вампіру віком тисяча п’ятсот з гаком років було несила все це назбирати самотужки.

— Так, тисячі, — погодився Метью. Він дивився, як я обводила поглядом кімнату, намагаючись вмістити у свою свідомість архів, який він зберігав. — Ми пам’ятаємо те, що інші створіння бажають забути, і це дає можливість членам Ордену Лазаря доволі успішно захищати тих, хто знаходиться під їхньою охороною. Декотрі з цих документів датуються іще добою правління діда нинішньої королеви. А більшість старіших досьє і тек перемістили до Сеп-Тура заради більшої безпеки.

— Скільки ж тут паперів… — промимрила я, — і всі вони в кінцевому підсумку ведуть до тебе та інших де Клермонів. — У кімнаті продовжувало світліти, допоки я не почала вже розрізняти кілечка й завитки слів, які розкручувалися в довгі переплетені між собою рядки. Ці рядки утворювали мережу сполучень, що з’єднували теми, авторів і дати. Було в цих перехресних лініях щось таке, що мені ще належало зрозуміти…

— Я переглядав ці папери відтоді, як ти заснула, бо хотів знайти в них хоч якусь згадку про Фіана. Мені здавалося, що така може десь тут зберігатися, — сказав Метью, заводячи мене назад до свого кабінету, — якісь відомості, котрі могли б пояснити, чому його сусіди ні з того, ні з сього на нього напустилися. Має бути певна схема, яка допоможе нам збагнути, чому теплокровні люди поводяться саме так, а не інакше.

— Якщо ти знайдеш цей матеріал, то моїм колегам-історикам страшенно кортітиме ознайомитися з ним. Але розуміння епізоду з Фіаном аж ніяк не гарантує, що ти зможеш запобігти тому, щоб таке саме не трапилося й зі мною. — На щоці Метью сіпнувся м’яз — мої слова влучили в ціль. — І я анітрохи не сумніваюся, що досі ти жодного разу не вивчав цю тему так глибоко, як зараз.

— Я вже не та людина, яка закривала очі на всі ці страждання, і я більше не хочу такою людиною бути. — Метью підтягнув до себе крісло і важко опустився у нього. — Я мушу діяти, і мені треба віднайти те, що я здатен буду конкретно зробити.

Я обхопила його руками. Навіть сидячи у кріслі, Метью був такий високий, що його голова впиралася мені у груди. Він зарився в них обличчям. Потім швидко взяв себе в руки, поволі відсторонився і втупився поглядом мені у живіт.

— Діано. Ти…

— Вагітна. Я це іще раніше підозрювала, — невимушено діловито сказала я. — Іще після випадку з Жюльєтою мій цикл розладнався і став нерегулярним, тому я не була на сто відсотків упевнена в цьому. Від Кале до Дувра мене безперервно нудило, але я подумала, що то через великі хвилі, а та рибина, яку ми з’їли перед нашим від’їздом, явно була несвіжою.

А Метью й далі витріщався на мій живіт. І я знервовано заторохтіла.

— Мав-таки рацію мій шкільний учитель фізкультури: ти дійсно здатна завагітніти навіть після того, як переспиш із хлопцем лише один раз. — Я все ретельно підрахувала і була твердо впевнена в тому, що зачаття сталося протягом нашого відпочинку після весілля.

А мій чоловік і досі мовчав.

— Скажи що-небудь, Метью.

— Я не можу, — відповів він з ошелешеним виразом на обличчі. — Це неможливо.

— Усе, що стосується нас, є можливим. — Я приклала до живота свою тремтячу руку.

Метью переплів свої пальці з моїми і, нарешті, зазирнув мені в очі. І я здивувалася тому, що я побачила в його очах: побожний захват, гордість і малесеньку частку паніки. Він посміхнувся. То було виразом повного щастя.

— А що, коли з мене не вийде гарної матері? — спитала я, вагаючись. — Ти знаєш, що робити, ти ж був колись батьком.

— Із тебе вийде чудова мати, — поспішив запевнити мене Метью. — Усе, чого потребують діти, — це любові, дорослої людини, яка взяла б за них відповідальність, а іще вони потребують теплого й затишного місця, де можна було б пересидіти негоду. — Метью пересунув наші переплетені руки мені на живіт і почав ніжно гладити його. — Про перші два питання ми потурбуємося разом. Останнє залежатиме від тебе. Як ти почуваєшся?

— Чисто фізично — трохи втомлена й ослабла, а в емоційному плані я не знаю, за що братися. — Я тремтливо зітхнула. — А це нормально — бути водночас і переляканою, і злою, і ніжною?

— Так, нормально. Як і є нормальним бути одночасно радісно збудженим, збентеженим та перестрашеним аж до