read-books.club » Сучасна проза » Ваші пальці пахнуть ладаном 📚 - Українською

Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"

196
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ваші пальці пахнуть ладаном" автора Валентин Лукіч Чемеріс. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 82 83 84 ... 155
Перейти на сторінку:
«Лиловый негр» (всі присвячені Вірі Холодній), «Сероглазочка», «Минуточка», «Я сегодня смеюсь над собой», «За кулисами», «Панихида хрустальная», «Дым без огня», «Бал Господень», «Пес Дуглас», «О шести зеркалах» та інші, деякі й у співавторстві написані. Враховуючи, що він «ішов нарозхват» і популярність його наростала, як лавина, його почали запрошувати в Петровський театр, в кабаре «Жар-птиця». У газетах «Рампа и жизнь», «Театральная газета» появилися про нього вже захоплені і просто хвалебні відгуки.

Всіх дивувала його незвичайна популярність, що її критики вже почали називати загадковою. І популярність – що дивно, – була незмінно високою у будь-якій аудиторії. Спершу шукали зачіпку в тому, що його творчість нібито «відобразила кризу духовної культури суспільства». Велемовно і… малозрозуміло. Інші називали його вірші надто індивідуалістичними – що було так, – а вони, мовляв, припали «кожному до смаку і до вподоби».

Працював артист серйозно, старанно і наполегливо, хоч вірші його й здавалися ніби написані на ходу, «на льоту». Писав він їх циклами, як різні «варіації на тему», а відтак у нього виходила своєрідна галерея символів того самого образу, що ставав стрижнем добірки. Людські емоції поет умів переносити навіть на неодухотворені предмети – це підкупляло, робило кожну річ ніби «живою», принаймні надавало їй емоційної барви; він щедрим був на екзотичні назви та несподівані порівняння, і світ з-під його пера виходив не грубим, матеріальним, а екзотично-поетично-ефемерним, наче й не матеріальним, а якимось казково-фантастично-повітряним, що сприймався як реальний світ – цим автор і виконавець теж підкупав своїх слухачів, яких занурював у свій вигаданий, красивий світ, як начебто у реальний і водночас ніби «потойбічний». Особливо він любив змальовувати у своїх пісеньках-«арієтках» самотню людину, показуючи, яка вона беззахисна перед огромом грізного, безсердечного і, звичайно, безжалісного світу. І цьому світу байдужа навіть смерть близької людини, чиєсь горе і туга, розлука з коханою (коханим), страдницька любов без відповіді тощо. Навіть банальна зрада може бути – принаймні за віршами «руського П’єро – страшною трагедією у масштабах маленького всесвіту окремо взятої людини. Ось чому його пісеньки припали кожному до душі і знайшли у них, душах слухачів, такий щирий і живий відгук. Кожен бачив ceбe, маленького і безжалісного в цьому недоброму світі. Руський романс на той час, як корабель, який довго борознить морські простори, обростає черепашками та різними «прилипалами», так і романс обріс штампами, традиціями тощо – пісеньки П’єро Вертинського були вільними від таких «черепашок і прилипал». Поет запропонував свіжі речі, чисті, витончені, вигадливі, пов’язані з естетикою найновіших тодішніх течій у мистецтві взагалі й у культурі зокрема та в пісенній творчості. У Вертинського кожна річ була художньою і водночас авторською, себто такою, яку міг тільки він створити і яка належала тільки йому.

Досить легко і, що називається, сходу йому вдалося виформувати новий жанр (на це в інших поетів і цілого життя здебільшого не вистачає), той жанр, якого до нього і не було в літературі…

Із зізнань самого актора (з його розуміння власної манери виконання і творчості):

«Я був більше, як поет, більше, як актор. Я пройшов по нелегкій дорозі новаторства, створюючи свій власний жанр».

І це було справді так: те, що запропонував Вертинський, російська естрада до нього не знала – в цьому була і його велич як поета й актора, і новаторство, і причина його неймовірного злету та успіху.

Привабливими були для тодішньої публіки – 1915–1916 роки – і особливий стиль Вертинського, і навіть його сценічна маска. І що з того, що П’єро – буфон комедії дель арте, маска з італійсько-французького трагіфарсу, що ближче до гротеску, аніж до ніжної лірики, що з того, як у Вертинського навіть П’єро підійшов для виконання ліричних і навіть трагічних пісеньок про любов, дружбу і навіть смерть. У мистецтві початку XX століття всі творці шукали маски, адже глядач охоче йшов «на маску», і це багато хто уміло використовував, але вершини тут сягнув тільки він, Олександр Вертинський. Маяковський, аби привабити глядача, використовував жовту кофту (теж своєрідна «маска»), Блок – оксамитову блузу і кучері, Северянин – екзотичну позу, а все це разом узяте – пошуки своєї маски, а відтак і свого місця у культурі. Штучна личина уособлюється з маскою того, хто в неї вбрався, з образом, який маска і відтворює. (Варто наголосити: поезія Блока, зокрема його драма «Балаганчик» та цикл віршів «Маски», і допомогли Вертинському у створенні його сценічної маски, яка в свою чергу йшла від маски П’єро, але згодом успішно й щасливо її переросла.)

А втім, сам артист якось «зізнавався»: грим народився спонтанно, під час його роботи в санітарному поїзді, коли він разом з іншими молодими санітарами, не байдужими до мистецтва, давав концерти – невеликі, «домашні», для поранених. Там грим на сцені був просто необхідним, хоча б задля того, що молоді і недосвідчені виконавці, санітари військового пересувного госпіталю, не зовсім були впевнені у собі і навіть губилися перед помешканням, що його щільно заповнювали поранені. Так ось образ клоуна П’єро, який знав, що таке страждання, добре відповідав тій ролі втішника, що її ще тоді, в госпіталі, вибрав для себе артист. Та й на естраді це було щось нове – як для самого виконавця, так і для слухачів. Це згодом у нього з’явиться маска чорного П’єро, до нього ніким не використана, і вона допомагала входити в образ, давала потрібний емоційний настрій, заряджала енергією та впевненістю – сумний клоун про щось завжди мріяв і намагався – правда, безнадійно, – втілити у життя свої мрії. І хай маска була комічна, як і сам образ, але й через комізм глядач бачив справжнє страждання П’єро і його неудаване благородство й симпатії до простої людини, що завжди підкупляло.

А ще тому був успіх, що артист Вертинський умів з першої своєї з’яви на сцені, з перших хвилин захопити глядача і повести за собою у свій, бодай і примарний світ. На його завдання завжди працювали й уміло виготовлені декорації, і «місячне» світло.

Як згадуватиме очевидець, «Він – Вертинський – виходив на сцену вже добре загримованим і в спеціально пошитому костюмі П’єро. В мертвотному, лимонно-ліловому світлі рампи його обличчя, що було густо напудрене, здавалося непорушною, застиглою, ба, навіть висушеною маскою. Тільки «червона рана рота» і брови, що час од часу страдницьки здригалися, якось показували, що в цій масці ще «тліє людське життя». А вже образ чорного П’єро, що з’явився значно пізніше, був іншим: мертвотно-білий грим на обличчі замінила

1 ... 82 83 84 ... 155
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ваші пальці пахнуть ладаном"