Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

щоб розгорнути її, адже все могло закінчитися гірким розчаруванням. Але нарешті він наважився відкрити записник на випадковій сторінці та втішився, побачивши щільні рядки рукописного тексту, в яких виділялися, впавши йому в око, два слова. Дайсон прочитав: ЗОЛОТИЙ ТИБЕРІЙ, і його обличчя засвітилося від щастя й нетерпіння, наче у мисливця.

Він вмить розгорнув записник на першій сторінці і з палким зацікавленням почав читати

Історію молодика в окулярах

У цьому занедбаному темному помешканні, розташованому в одному з найбрудніших нетрів Клеркенвелла, я пишу історію свого життя, якому під тиском небезпеки судилося скоро згаснути. Я свідомий того, що щодня, ні, щогодини мої вороги все тісніше стягують навколо мене свої сіті. Навіть зараз я змушений сидіти, мов ув'язнений, на самоті у своїй злиденній кімнаті, покинувши яку, я, вочевидь, наражуся на неминучу смерть. Ця історія, потрапивши в добрі руки, можливо, стане в пригоді молодим людям, попередивши їх про небезпеки та підводні камені, яких не минути, якщо зійти з праведного шляху.

Мене звуть Джозеф Волтерс. Досяглій зрілого віку, я зрозумів, що моїх невеликих доходів цілком вистачає на те, щоб я присвятив своє життя освіті. Однак ідеться не про сучасну освіту. Я не мав наміру поповнювати лаву тих, хто все своє життя марнує на принизливе «редагування» класики, плюндруючи незаймані береги найкращих книг пустими недолугими примітками й роблячи все можливе, аби від усього прекрасного, що там було, не залишилось нічого, крім огидного післясмаку, який довго не проходив. Сумно, коли церква абатсва перетворюється на хлів чи пекарню. Та нема нічого гіршого за шедевр, заляпаний чорнилом тлумача та його мерзенною позначкою «cf[70]».

Щодо мене, я обрав славетну кар'єру науковця в класичному значенні цього слова. Я прагнув до всеосяжних знань, щоб посивіти поміж книг, день за днем і рік за роком витягаючи квінтесенцію геніальності з найдостойніших творів. Я не мав достатньо коштів, аби зібрати власну бібліотеку, тож змушений був навідуватися до читальної зали Британського музею.

О, тьмяний величний храме, ти є Меккою багатьох умів і мавзолеєм безлічі надій, похмурим монастирем, де гаснуть усі мрії. Адже людина заходить туди у піднесеному настрої, сповнена мрій, де у величних сходах їй ввижається шлях до слави, а в розкішній галереї — ворота знань. Однак, зайшовши досередини, вона розуміє, що й тут наймарніша марнота, що все — марнота. Коли зовні на вулицях міста вирує життя, там панують вічні сутінки, тиша і дух пригнічення. Там кров холоне у жилах, а мозок згорає на порох. Там іде полювання на тіні й гонитва за фантомами, точиться боротьба з привидами і ведеться війна, з якої неможливо вийти переможцем. О храме, гробнице живих! У твоїх галереях, де не відлунюють голоси, чути лише шепіт і зітхання змертвілих надій. До твоїх склепінь злітаються людські душі, немов метелики на вогонь, і, спопелілі, осипаються вниз, о, тьмяний величний храме!

Як же гірко я шкодую про той день, коли вперше сів там за стіл і, розгорнувши перед собою книжку, взявся за науку. Завітавши туди після кількамісячної перерви, я познайомився із дещо старшим, тихим, доброзичливим джентльменом, який майже завжди сідав за стіл поруч із моїм. У читальній залі легко завести знайомство — запропонувати допомогу, порадити, в якому каталозі краще шукати ту чи ту книжку, та й проста ввічливість двох людей, що незмінно сидять пліч-о-пліч, — саме так я й познайомився з чоловіком, що відрекомендувався доктором Ліпсіусом. Згодом я почав виглядати його в залі й сумував, коли він не приходив, і отак між нами зав'язалася дружба. Його безмежні, мов океан, знання були цілком у моєму розпорядженні. Нерідко він вражав мене тим, як усього за кілька хвилин складав ґрунтовний список бібліографічних джерел з певного питання, і невдовзі я посвятив його в свої прагнення й мрії.

— Ах, — казав він, — ви мали народитися німцем. Я й сам був таким у своїй далекій юності. Чудові наміри, прекрасне майбутнє. «Знати все на світі» — направду захопливий план. Але він означає ось що: життя, сповнене праці, якій нема кінця-краю, і в результаті — невиправдані сподівання. Коли науковець помирає, на смертному ложі він каже: «Я дуже мало знав».

Поступово такими розмовами Ліпсіус відмовив мене від моїх поривань: хоча він і прославляв справу мого життя, але водночас давав зрозуміти, що вона настільки ж безнадійна, як пошуки філософського каменя, і такими хитромудрими натяками, що непомітно й безкінечно сіялися з його уст, йому з часом вдалося підірвати мою віру у власні переконання.

— Зрештою, — любив він казати, — найвеличнішою з усіх наук, ключем до всіх знань є наука й мистецтво насолоди. Рабле був усебічно обізнаним ученим всіх часів і народів. І, як вам відомо, він написав найвидатнішу книжку, яку лише бачив світ. А чого він вчить у цій книжці? Звісно ж, радощів життя. Пригадуєте слова, якими пронизана більшість творів Рабле і які є ключем до його міфології та всіх загадок його величної філософії: vivez joyeux[71]? Ось вам і все вчення. Основою його праць є насолода як вишукане мистецтво, найвишуканіше з усіх, що існують, мистецтво всіх мистецтв. Рабле багато вчився, але й жив у своє задоволення. Багато води спливло з тих часів. Сподіваюся, ви достатньо освічений і не дотримуєтесь усіх цих дріб'язкових приписів і законів, які встановило розбещене суспільство як щось незмінне та вічне для своєї ж власної вигоди.

Ось такі погляди проповідував мій новий знайомий. Він настільки переконливо та підступно робив це під час кожної нашої зустрічі, що врешті-решт зумів зліпити з мене людину, яка повстала проти всіх суспільних норм. Раніше я палко шукав можливостей, щоб розірвати кайдани умовностей, вдихнути на повні груди і жити за власними правилами. Я дивився на життя очима язичника, а Ліпсіус бездоганно володів мистецтвом заохочення вроджених схильностей юнака, який ще донедавна був самітником. Коли я дивився вгору, на величне склепіння музею, то бачив, як він світився й переливався кольорами невідомого мені світу спокуси, і моя уява грала зі мною тисячі розпусних жартів, а заборонений плід притягував мене, як магніт притягує залізо. Врешті-решт я ухвалив рішення і сміливо попрохав Ліпсіуса бути моїм наставником.

Він сказав мені покинути музей у звичний час, о пів на п'яту, неспішно прогулятися по Ґрейт Рассел-стріт, де на розі до мене мав підійти чоловік, вказівки якого я повинен був слухняно виконувати. Я все так і зробив і