в пустельну порожнечу якихось цегляних споруд і проходів позаду височезних заводських стін, і все те було захаращене сміттям із занедбаних, ледь освітлених довколишніх угідь. Ще один крутий поворот — і перед ним неочікувано виріс пагорб, що стояв посеред рівнини, крутий схил якого був поцяткований ліхтарями. З нетерплячістю дослідника Дайсон попрямував туди, намагаючись збагнути, куди його завели обхідні стежки. Тутешня архітектура на вигляд була наче й пристойна, але до неможливого огидна. Будівельник, що загубився десь у глибокому мороці ранніх двадцятих, задумав побудувати вілли-близнята із сірої цегли, що своїми обрисами нагадували Парфенон, з класичними широкими виступами ліпнини. Назва вулиці була Дайсону незнайомою, але ще більше здивування викликало те, що в уяві проектанта мало втілитися у сквер — несиметрична ділянка на верхівці пагорба, поросла травою та засохлими деревами, що також була витримана в стилі Парфенону. Позаду вимальовувалися загадкові й дикі у своїй неправильності ряди будинків: убогі, вицвілі хатини, брудні й пошарпані, сусідили з претензійними, ошатними маєтками з металевими віконницями та мідними дверними молотками, начищеними до такого блиску, ніби належали лікарю в якомусь далекому провінційному містечку. Такі несподіванки і відкриття почали втомлювати Дайсона, і він радо подався до яскраво освітленого пабу з наміром продегустувати напої, якими частували мешканців цієї околиці, такої ж далекої та загадкової для нього, як Лівія, Памфілія та деякі місцини поблизу Месопотамії. Гомін голосів, що долинав ізсередини, підказував йому, що він от-от стане учасником справжнісінького засідання лондонських робітників, тож він почав роззиратися в пошуках окремого входу для поважних відвідувачів. Умостившись на убогій лавчині й замовивши кухоль пива, він почав дослухатися до розмов у загальній залі. То були пустопорожні балачки звичайнісіньких роботяг, чиї розмови то спалахували люттю, то розливалися сльозливими фразами, які дійшли ще із середніх віків, розцвічені відбірною лайкою, що пристрасно вивергалася, а гуркіт від перевернутих кухлів та брязкання мідяків, якими різко вистукували по оцинкованому прилавку, чудово доповнювали увесь цей гармидер. Дайсон спокійно курив люльку, посьорбуючи пиво, коли це в його закуток радше прослизнув, ніж зайшов, якийсь дивний на вигляд чоловік. Незнайомець не на жарт перелякався, побачивши Дайсона, що спокійно сидів у кутку і допитливо на нього поглядав. Здавалося, нерви того чоловіка були напнуті, як тятива, а сам він був керований якоюсь електричною машиною, бо він мало не кинувся до дверей, коли бармен запитав у нього, чого той бажає, а рука його тремтіла, коли він узяв свій кухоль пива. Дайсон зацікавлено дивився на нього. Чолов'яга був по носа закутаний у шарф, а м'який фетровий капелюх натягнутий аж на очі. Здавалося, він зіщулювався від кожного погляду і тремтів, мов желе, від різких голосів, що здіймалися з-посеред гулу пабу і резонували з усім його тілом. Дайсон відчув жалість до цього знервованого чоловіка і хотів було завести банальну розмову чи звернутися до нього з якимось буденним запитанням, коли це в закуток зайшов іще один чоловік і, поклавши руку тому на плече, щось прошепотів на вухо і зник так само, як з'явився. Але Дайсон впізнав у ньому улесливого гладенько поголеного містера Бартона, який був щедро наділений неймовірним даром брехні. Однак йому не було до нього жодного діла, адже він був цілком поглинутий спогляданням жалюгідного і водночас абсурдного спектаклю, що розігрався в нього перед очима. Відчувши дотик руки на своєму плечі, бідолашний чоловік крутнувся навколо своєї осі й зіщулився, видавши здавлений жалібний зойк, мов спійманий у капкан звір. Нещасний зблід і посірів, наче у повітрі майнула тінь смерті й торкнулася його шкіри, і Дайсон почув приглушений шепіт:
— Містере Дейвіс! Заради бога, зжальтесь наді мною, містере Дейвіс. Присягаюся, я... — його шепіт обірвався, коли він почув, що було сказано, закусивши губу й марно намагаючись зібрати докупи рештки мужності. Він стояв якусь мить, тремтячи, мов осиковий листок, а тоді приречено поплентався на вулицю, щоб, як здалося Дайсону, зустріти свою лиху долю. Не минуло й хвилини, як Дайсон раптом збагнув, що знає цього чоловіка. Це, поза сумнівом, був той молодик в окулярах, у пошуках якого збили ноги так багато вмілих казкарів. Однак на ньому не було окулярів, але блідого обличчя, темних бакенбардів та переляканого погляду було достатньо, щоб його впізнати. Дайсон відразу ж здогадався, що завдяки низці випадковостей він мимохіть вийшов на гарячий слід якоїсь жахливої змови, що, немов поволока від слизької гадюки, то з'являвся, то зникав на великих дорогах і путівцях лондонського космосу. Перед ним одразу ж постала правдива картина подій, і він інтуїтивно зрозумів, що саме йому, такому неуважному та нездогадливому, було дано побачити потайні тіні, що переслідували й завмирали, з'являлися й зникали за пеленою простого життя; тіні, що були беззвучні й тихі або ж просто белькотіли всілякі небилиці й відверту брехню. Невиразні голоси, позбавлений смаку інтер'єр і весь цей простолюдний шум пабу вмить стали для нього частиною магії. Адже саме тут, у нього на очах, розігралася сцена якогось похмурого, таємничого видовища, і він побачив, як Сіріє паралізована страхом людська плоть. Всього на відстані витягнутої руки перед ним роззявило свою пащеку самісіньке пекло малодушності й жаху. Поки він отак сидів у роздумах, до нього підійшов бармен, втупившись у нього поглядом, наче натякав, що він уже вичерпав своє право на займане місце, тож Дайсон подовжив згоду про оренду стільця, замовивши ще пива. Розмірковуючи над трагедією, свідком якої він став, Дайсон згадав, як молодик з бакенбардами, здригнувшись від страху, хутко висмикнув руку з великої кишені свого пальта, і з неї щось випало на землю. Дайсон зробив вигляд, що впустив люльку, і почав мацати пальцями в темному кутку. Він на щось наткнувся, обережно підсунув до себе і потайки вкинув до кишені, побачивши кутиком ока, що то був старовинний записник в палітурці з вицвілого зеленого сап'яну.
Він залпом осушив кухоль пива і вийшов з пабу у захваті від своєї вдалої знахідки й гублячись в здогадках, наскільки важливою вона може бути. Він боявся, що записник виявиться порожнім чи списаним якимись нісенітницями, що стосуються, приміром, ставок на кінних перегонах, але витертий сап'ян, здавалося, обіцяв щось більше та натякав на якісь таємниці. Він не без труднощів знайшов вихід з похмурого злиденного кварталу, куди необережно заблукав, і, вийшовши на головну дорогу Ґрейс Інн Роуд, жваво покрокував униз по Ґілфорд-стріт, кваплячись додому, щоб там запалити свічку й усамітнитися із записником.
Сівши за свій письмовий стіл, Дайсон поклав перед собою ту книжечку та напружував усі зусилля,
