Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— Лені, де ти? — Ще десять секунд тому вона була поруч. Заздалегідь домовилися, хай там що, триматися разом, але тут лише два види руху — випадкове переміщення незнайомців через ланцюг зіткнення Сили раз за разом зводить докупи людей, які певний час лишаються закоханими, тож навіть утиск видасться невдачею, і те кохання, знову таки, тут, на вулиці, можна роз’єднати відцентрово: обличчя стрічаються востаннє, слова вимовляються марнотні, через плече, сприймається як належне те, що вона там, уже останні слова…

— А Вальтер сьогодні принесе вина? Бо я забув… — це такий їхній жарт, забування, походжає у якомусь підлітковому сум’ятті, безнадійно закоханий також у малу Ільзе. Вона — його прихисток від суспільства, вечірок, клієнтів… часто вона його здоровий глузд. Йому подобається трохи посидіти вночі біля її ліжечка, спостерігаючи, як вона спить, дупкою догори, а личком у подушку… сама чистота і правота цього… А от її мама, коли спить, останніми ночами скрегоче зубами, насуплюється, говорить мовою, яку він — годі й припустити — десь, колись буде спроможний вивчити і говорити вільно. От минулого тижня… що він знає про політику? але ж бачить, що вона переступила поріг, знайшла таке відгалуження часу, куди він пройти не зуміє…

— Ти її мама… якщо тебе заарештують, що буде з нею?

— Саме це вони… Петере, хіба ти не розумієш, їм аби потриматися за велику тужаву цицьку у когось з атрофованою людською подобою, та ще аби в тіні, аби ще й не забувало мекати. Як я можу бути для неї людиною? Не її мамою. «Мама» — це категорія держслужби, матері на Них працюють! Вони — поліцаї душ… — її обличчя темнішає, євреїзується сказаним не тому, що це було промовлено вголос, а тому, що саме це вона й мала на увазі, до того ж вона має рацію. На тлі її віри Сакса здатен бачити обмілини власного життя, ванну із застояною водою званих вечорів, на яких упродовж багатьох років навіть обличчя не змінюються… забагато байдужих років…

— Але я тебе кохаю… — вона відгортає волосся з його спітнілого чола, вони лежать під вікном, крізь яке безперестанку залітають вуличні та рекламні вогні, хлюпають їм на шкіру, на їхні вигини і тіні, зі спектрами значно холоднішими, ніж у Місяця астрологів… — Ти не маєш бути тим, Петере, ким ти не є. Мене б тут не було, якби я не любила тебе такого…

Вигнала вона його на вулицю, а чи стала для нього смертю? На його погляд, з іншого боку, ні. Коли кохаєш, слова можна зрозуміти дуже по-різному, от і все. Але він відчуває, що йому з якихось причин сказали перейти на інший бік вулиці…

Ільзе спокушає його темними оченятами. Вже може вимовити його ім’я, але часто, аби з ним побавитися, не хоче. Або називає мамою.

— Ні-ні, он мама. Я Петер. Невже забула? Петер.

— Мама.

Лені лишень дивиться, на її губах застигла усмішка, він мусить визнати, майже самовдоволена, не перешкоджає плутанині, чоловічому відголоссю, про яке не може не знати. Якщо вона не хоче, щоб він виходив на вулицю, то чого мовчить лише в такі хвилини?

— Я лиш тішилася, що мене вона мамою не називає, — Лені думала, що це пояснення, але чомусь воно відгонить ідеологією, і від цього йому незатишно. Він не знає, як слухати — такі розмови, разом узяті, дуже скидаються на лозунги: не навчився слухати революційним серцем, та йому, зрештою, не дадуть досить часу, щоб виростити революційне серце з похмурою товариською любов’ю до інших, ні, на це тепер нема часу, ні на що нема, ну, хіба на ще один вдих, різкий вдих людини, якій страшно на вулиці, бракує часу, навіть щоб позбутися свого страху в спосіб, освячений часом, нема часу, бо он уже підходить шуцман Йохе, вже замахнувся кийком з-за плеча, комуністична голова тупо впливає в його поле зору, не усвідомлюючи присутності шуцмана та його влади… це перше шуцманове чисте влучання за цілий день… о, дуже вдало вибрав момент, він одразу це відчуває рукою, а також по кийку, що не гойдається у нього на стегні, а вигнувся пружною дугою, у вершині замаху, в піку потенційної енергії… значно нижче сірої вени на скроні того чоловіка, крихкої, як пергамент, виділяється так чітко, посіпується вже передостаннім ударом пульсу… і, КУРВА!.. Ох — як…

Як класно!

Посеред ночі сер Стівен з Казино зникає, але встигає розповісти, що Слотроповими ерекціями надзвичайно зацікавляться у Фіцморіс-гаусі.

Відтак уже вранці заскакує Катьє, наче курка без голови, і повідомляє, що сер Стівен зник. Раптом усі починають Слотропові щось розповідати, хоча він не дуже й прокинувся. Торохтить у віконниці та вікна дощ. Понеділкові ранки, розлади шлунку, прощання… він кліпає на затуманене море, небокрай закутаний у сіряк, поблискують під дощем пальми, важкі, мокрі та зелені. Могло так статися, що в ньому ще забагато шампанського — протягом десяти незвичайних секунд він нічого не бачить, окрім любові до того, що постає перед очима.

Відтак, спотворено все це усвідомлюючи, він обертається знову до кімнати. Настав час побавитися з Катьє, отже…

Обличчя бліде, як і її волосся. Відьма дощу. Криси капелюшка облямовують її обличчя вишуканим кремово-зеленим ореолом.

— Значиться, пропав. — Проникливість такого штибу може її спровокувати. — Кепські справи. А з іншого боку, може, й непогані.

— Облиш. А що ти знаєш, Слотропе?

— Як це — «облиш»? Ви що, просто берете і викидаєте людей?

— Хочеш знати?

Він стоїть і підкручує вуса.

— Розповідай.

— Ти, паскудо, завалив усю справу тою п’яною студентською грою.

— Яку справу, Катьє?

— Що він тобі сказав? — Ступає вперед. Слотроп уважно стежить за її руками, пригадуючи армійських інструкторів з дзюдо. Він раптом усвідомлює, що зовсім голий, а крім того, гм-м, у нього знову стояк, обережно, Слотропе. І нема нікого, аби помітити і запитати, чому…

— Ну, він мені точно не розповів, звідки ти знаєш про дзюдо. Мабуть, в Голландії навчили, га? Але то таке, дрібниці, — виспівує низхідними дитячими терціями, — але саме вони тебе і виказують, так-так.

— Аахх… — несамовитіє вона і кидається до нього, цілиться завдати йому в голову короткого рубаного удару, але він ухиляється, пірнає їй під руку, бере, немов пожежник якийсь оберемок, шпурляє на ліжко, а сам падає зверху. Гострим каблучком буцає його в член, що треба було зробити на самому початку, але все у неї йде не так, в іншому випадку вона