Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

— За мною з Катьє також? Підглядаєте крізь замкову шпарину?

Хлипаючи:

— Та яка різниця? Для такої справи я просто ідеальний. Ідеальний. Навіть не годен мастурбувати, хіба що десь-колись… навіть поганенька ота сперма, знаєте, не завжди порсне на ті звіти. Їм такого не треба. Потрібен кастрат, що все бачить і фіксує… Вони дуже жорстокі. Думаю, вони навіть не знають, направду… Вони навіть не садисти… Вони позбавлені найменших пристрастей.

Слотроп кладе руку йому на плече. Підкладка в костюмі з’їжджає і бгається складками на теплій кістці. Слотроп не знає, що його робити, що казати: він і сам почувається геть спустошеним, йому хочеться спати… Але сер Стівен далі тремтить на колінах над самим краєчком — от-от зізнається у жахливій таємниці, у фатальній впевненості щодо того, буцімто:

ПЕНІС, ЩО ВІН ДУМАВ, ЙОГО

(провідний тенор): Власний пеніс, він думав, його,

Як та кістка, твердий, ого-го…

Червоняста голівка така не дарма,

Величезна така і у ліжку — сторчма,

А дівчата дзвонять і хочуть свогó,

(бас): Хо-чуть сво-гó…

(внутрішні голоси): А от в дірку пролізли ніччю Вони,

(бас): і той пеніс одразу зманити змогли —

(внутрішні голоси): Одразу змогли…

(тенор): І тепер залишили його самого,

Він зітхає і трохи вже став тогó,

Бо він думав, що-пе-ніс — йййооого!

(внутрішні голоси): Думав, що пеніс — його!

Фігури над морем досі бовваніють, і поки світло холоднішає та згасає, стають нечіткими і все більш далекими… До них складно дістатися… їх складно схопити. Керролл Евентир, намагаючись підтвердити існування любекського ангела, дізнався, наскільки складно — він і його контролер Петер Сакса саме борсалися у драговині між світами. Перегодя до Лондона завітав найвсюдисущіший подвійний агент Семмі Ґілберт-Спеєсс, про якого всі думали, що він у Стокгольмі. Чи в Парагваї?

— Ото, значиться, — добре скумбрієве обличчя вивчає Евентира, поквапливо, як тарілка антени керування вогнем, і навіть з меншим милосердям, — я думав, що…

— Ви думали, що просто трохи побудете.

— Ого, ще й телепат, Господи, ну не диво? — Риб’ячі очі не відпускають. Кімната майже гола, адреса десь за Ґеллаго-М’юз, її зазвичай резервують для передачі готівки. Вони викликали Евентира з «Білої візитації» — у Лондоні добре знають, як малювати всілякі пентаграми і як залучати саме тих, хто їм потрібен… Стіл захаращений склянками, заляпаними, білуватими, геть порожніми або з осадом темно-коричневих і червоних трунків, попільничками й залишками штучних квітів, які тут оскубував старий Семмі, обчищав, закручував химерними спіралями та вузлами. У прочинене вікно заносить паровозний дим. Одна стіна в кімнаті, хоч і глуха, за довгі роки піддалася ерозії, спричиненій тінями таємних агентів, як дзеркала у громадській їдальні спотворюють образи відвідувачів: поверхня набуває характерних рис, немов старе обличчя…

— Але ви, значиться, насправді з ним не розмовляли, — ех, як гарно це виходить у Семмі, якось так м’яко-м’яко, — маю на увазі, що ви не телеграфісти, не любите потеревенити серед ночі…

— Ні. Ні. — Тепер Евентир розуміє — вони переглядали стенограми всього, що проходить через Петера Саксу, розуміє, усе, що дають прочитати Евентиру, вже пройшло цензуру. І це триває, мабуть, досить довго… То розслабся, стань пасивним, подивися, що вийде з базікання Семмі, але Евентир уже знає, що вийде, як ми знаємо, читаючи акровірш: його викликали до Лондона, але не просять ні з ким зв’язати, тож їх цікавить тільки Сакса, а мета цієї зустрічі — не найняти Евентира, а лишень застерегти, аби наклав заборону на частину свого прихованого життя. Манера говорити, інтонація, вибір зворотів — усе сходиться до одного:

— …мабуть, відчув справжнє потрясіння, коли там опинився… і сам за кількох отаких Захсів переживаю… принаймні, тебе на вулицю випускати не можна… дивись, як тримаєшся, ну і старий Захса, безперечно, треба фільтрувати особистості, розумієш, з даних, так значно легше для нас…

На вулицю випускати не можна? Всі знають, як загинув Сакса, але ніхто не знає, чому його туди понесло саме того дня. І Семмі каже Евентиру ось що: Не питай.

Тоді вони спробують і до Нори дістатися? Якщо тут існують аналогії, якщо Евентир якимось чином справді є відображенням Петера Сакси, то чи є Нора Додсон-Трак тією жінкою, яку кохав Сакса, Лені Пьоклер? Чи поширюється заборона і на серпанковий голос, і на впевнені руки Нори, і чи Евентира не триматимуть якийсь час, а може, й довічно під якимось хитромудрим домашнім арештом за злочини, про які йому ніхто й не скаже?

Нора й далі заглиблена у свою Авантюру, свою «Ідеологію Нуля», непохитна серед вивітреного волосся останніх білих вартових біля останньої сходинки у пітьму, у сяєво… Але де тепер Лені? Куди вона подалася, тягнучи за собою дитину і свої дитячі мрії? Ми або не хотіли її втрачати, або в нашій опіці утворився якийсь еліпсис, як дехто заприсягся б, у нашій до неї любові, або її хтось навмисно забрав з причин, що залишаються таємними, і смерть Сакси до цього дотична. Своїми крильми вона обійняла нове життя — не чоловіка Франца, який про таке лишень снив і молився, його тримають для чогось іншого — а Петера Саксу, пасивного зовсім інакше… і чи не криється тут якась помилка? Вони взагалі помиляються, а чи… навіщо йому мчати з нею до її кінця (як, власне, Евентира й затягло у кільватер несамовитої Нори), і тіло її затуляє йому вид геть на все, що лежить попереду, струнка дівчина раптом якось дивно задубіла, розрослася вшир, стала дебелою… тож йому лишається тільки прошкувати повз уламки їхнього часу, він мете з обох боків, петляє довгими спіралями у запорошене невидиме, де на дорожньому камінні лежить остання латка сонячного світла… Так, хоч як це сміховинно, але він є втіленням фантазії Франца Пьоклера, ось він припав до її спини, дуже маленький, і його везуть: везуть уперед, в етерний вітер, запах якого… ні, не той запах, що востаннє відчував перед народженням… у порожнечу, що існувала значно раніше, ніж він може пам’ятати… а це означає, якщо вона знову тут… тоді… тоді…

На них напирає ланцюг поліцейських. Сакса застряг усередині, намагається втримати рівновагу, тікати нема куди. Обличчя Лені неспокійно рухається у вікні «Гамбурзького літуна», бетонні дороги, цоколі, промислові башти «Марка» віддаляються зі швидкістю понад сто миль за годину, прегарний задній план, брунатний, розмитий, найменша помилка на стрілках за такої швидкості на такому насипі — і їм гаплик… її спідницю задирає ззаду, голі сідниці, стегна з червоними пасмугами від