Читати книгу - "Сповідь"

Мій духівник, що був одночасно і її сповідальником, сприяв, зі свого боку, підтриманню в мені доброго самопочуття. Це був отець Еме, єзуїт, добрий і мудрий старий, пам’ять якого я завжди шануватиму. Хоча і єзуїт, він відзначався дитячою простотою, і його моральні правила, радше м’які, ніж поблажливі, були саме тим, чого я потребував, щоб протистояти похмурому впливу янсенізму. Ця добра людина і його товариш, отець Коп’є, часто відвідували нас у Шарметі, хоча дорога до нас була дуже важка і досить довга для людей їхнього віку. Ці відвідини були для мене великим благом, хай віддячить Господь їхнім душам! Їм було вже дуже багато років у той час, і я не думаю, що вони ще живі тепер. Я теж ходив до них у Шамбері і поступово призвичаївся до їхнього житла; їхня бібліотека була до моїх послуг. Спогад про цей щасливий час до такої міри пов’язаний із спогадом про єзуїтів, що одне змушує мене любити інше, і, хоча їхнє вчення завжди здавалося мені небезпечним, я ніколи не міг знайти в собі сили щиро ненавидіти їх.

Хотілося б мені знати, чи впадають інші люди в таку дитинність, в яку впадало іноді моє серце. Серед своїх занять і цілком невинного життя, незважаючи на все, що мені говорили, страх перед пеклом все ж таки часто хвилював мене. Я запитував себе, у якому я стані, і якщо я помру просто зараз, то чи буду я засуджений. На думку янсеністів, це річ безперечна, але моя совість намагалася це заперечувати. Вічно перебуваючи в страху і в жорстокій невпевненості, я, щоб знайти вихід, удавався до таких смішних засобів, за які сам охоче спровадив би когось іншого до божевільні. Якось, поринаючи в ці похмурі роздуми, я мимовільно кидав камінці в стовбури дерев, роблячи це з властивою мені спритністю, тобто майже ніколи не влучаючи в ціль. І ось я раптом вирішив перетворити ці чудові вправи на свого роду з’ясування майбутнього, щоб заспокоїти своє хвилювання. Я сказав собі: зараз я кину цей камінь он в те дерево навпроти; якщо попаду, отже, я врятований, якщо промахнуся – буду засуджений. Промовивши отак, я кинув тремтячою рукою свій камінець. Серце моє калатало з шаленою силою, але камінчик влучив у саму середину стовбура, що було неважко, оскільки я вибрав дуже товсте дерево, що стояло найближче. Відтоді я вже не сумнівався в своєму порятунку. Згадуючи цей випадок, не знаю, сміятися мені чи плакати. Ви, дорослі люди, звичайно, смієтеся. Але, радіючи своїй перевазі, не знущайтеся з моєї жалюгідної слабкості, тому що, присягаюся вам, я і сам чудово її усвідомлюю.

Утім, ці хвилювання і тривоги, можливо, невіддільні від святобливості, не були моїм постійним станом. Зазвичай я був досить спокійний, і думка про близьку смерть наповнювала мою душу не так скорботою, як тихим смутком, в якому й була моя насолода. Недавно я знайшов серед своїх старих паперів свого роду передсмертне напуття самому собі, в якому я називав себе щасливим, оскільки вмирав у тому віці, коли знаходиш у собі досить мужності дивитися смерті в лице, не зазнавши в житті великих фізичних і моральних страждань. Який я був правий! Якесь передчуття змушувало мене боятися життєвих страждань. Здавалося, я передбачав долю, що чекала мене на схилі моїх днів. Ніколи я не був такий близький до мудрості, як у той щасливий період. Не відчуваючи особливих докорів сумління за минуле, вільна від турбот про майбутнє, моя душа постійно і сповна втішалася теперішнім.

Святобливі люди звичайно мають яку-небудь дуже яскраво виражену чуттєву схильність, яка змушує їх із захватом утішатися дозволеними їм невинними радощами. Не знаю, чи, точніше, добре знаю, чому світські люди ставлять їм це у провину: тому, що вони заздрять тим, хто втішається простими речами, до чого вони самі давно втратили здатність. Я ж цієї здатності не втратив, і мені було дуже приємно задовольняти її із спокійною совістю. Моє ще юне серце віддавалося всьому з дитячою радістю чи, смію сказати, з ангельською хтивістю, бо насправді мої безтурботні радощі були світлі і прозорі, як райське блаженство. Обіди на траві в Монтаньйолі, вечері в альтанці, збір плодів і винограду, вечірні посиденьки, які ми проводили за тіпанням льону – все це були для нас справжні свята, яким матуся раділа не менше, ніж я сам. Більш усамітнені прогулянки мали ще більшу чарівність, тому що тоді наші серця виливалися вільніше.

Одну з таких прогулянок, у день святого Людовіка,[98] чиє ім’я мала й матуся, я запам’ятав назавжди. Ми пішли на неї удвох рано-вранці, після меси, яку відслужив для нас удосвіта чернець-кармеліт в каплиці, що прилягала до будинку. Я запропонував пройтися схилом пагорба, що лежав навпроти нашого і на якому ми ще ні разу не бували. Провізію ми відправили вперед, оскільки прогулянка передбачалася на весь день. Незважаючи на деяку повноту, матуся була непоганим ходаком; ми переходили з пагорба на пагорб, з лісу в ліс, іноді під сонцем, частіше в тіні, час від часу відпочиваючи і забуваючись на цілі години в розмовах про самих себе, про свій союз, про насолоду нашої долі, і підносили молитви про її продовження, які, проте, не були почуті. Здавалося, все змовилося, щоб зробити той день щасливим. Недавно пройшов дощ і прибив пил, уздовж шляху дзюрчали струмки, свіжий вітерець колихав листя, повітря пахло свіжістю, на обрії не було жодної хмаринки, на небі панував безтурботний спокій, як і в наших серцях. Ми влаштували обід в одного селянина, розділивши його з усією його родиною, яка благословляла нас від щирого серця. Ці бідні савояри – добрі люди! Після обіду ми сховалися в тіні крислатих дерев, де матуся, поки я збирав сухий хмиз, щоб зварити каву, рвала в кущах трави. На квітах того букета, який я нарвав їй дорогою, вона пояснила мені безліч цікавих подробиць їхньої будови, що дуже зацікавило мене і мало б привернути до ботаніки, але час для цього ще не настав, – я був дуже захоплений іншими науками. Дивна думка, що раптом прийшла мені до голови, відвернула мене від квітів і рослин. Мій душевний стан, усе, що ми говорили й робили того дня, все, що мене вражало, нагадали мені щось подібне до марення, яке я бачив наяву в Ансі сім чи вісім років тому, і про яке я говорив у своєму місці. Схожість була така разюча, що від думки про це