Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

кивнув Самсонов. — Стражі поїхали по тих слідах, а тут сніг повалив. Та такий лапатий! Завірюха почалася. Невдовзі вже годі було щось розібрати. Вирішили повертатися, заблукали, ледь не замерзли. Але річ у тому, що сліди в бік «Білого Єрусалиму» вели. Там навколо на багато верст жодного села чи хутора, лише та лікарня. Стражі хотіли наступного дня туди таки доїхати, але начальство несподівано сказало, що не треба. Мовляв, і в місті справи є, немає чого по хащах лазити. Так ніхто й не дізнався, що то за втікач був. Від кого тікав, чого боявся і чому взимку лісом голий бігав. Оце така історія.

— Дивна, — кивнув я.

— Дуже дивна. А ще дивніше те, що і слідів же ніяких не залишилося. Наче нічого й не було, жодного папірця чи документа! Тільки те, що хлопці запам’ятали та розповіли! Ось так!

— Чистив хтось сліди.

— Старанно чистив, Іване Карповичу, наче підлогу до царського балу! — Самсонов підвівся, накришив чаю в чайник, залив окропом, залишив заварюватися. — А ви чому «Білим Єрусалимом» зацікавилися?

— Та людина зникла, шукаю її. І якось оця назва випливла. Може, до діла, а може, і ні. Це і встановити намагаюся. А от ви казали, що хворі в «Білому Єрусалимі» дивні. Чим саме?

— Вони там усі ходять наче з хреста зняті. Тихі, мовчазні, хода в них трохи дивна і обличчя.

— А що з ходою та обличчям?

— Та бозна-що. Дивно якось ходять, неквапливо, так, наче дитина, коли ходити вчиться. А обличчя в них бліді й налиті якісь, наче місяць повний. А в очах спокій. Не спокій, а байдужість якась, наче у волів в упряжі. Я ж у ваших краях був, Іване Карповичу, бачив, як на волах орють.

— А ці хворі — від чого ж їх там лікують?

— Та кажуть, що голову вправляють. Тому її й називають божевільнею, хоч лікар Зоненберг на це ображається. Просить тільки «Білим Єрусалимом» іменувати.

— Цікава місцинка. А як би то там побувати?

— Та як. Треба візника брати. Тільки не знаю, чи доїдете, бо ж дорога там навесні вкрай погана. Може, давайте, я з вами поїду. Покажу все, допоможу, як треба буде.

— Дякую, але не хочу вас турбувати.

— Іване Карповичу, та які там турботи, коли мені в радість! Я ж оце на пенсію вийшов, і тепер хоч вовком вий! Сорок років у поліції прослужив, звик, що вранці прокинуся, чаю перехоплю міцного — і побіг. А тепер прокинуся, а бігти нікуди. Так тоскно стає, хоч у зашморг! У вас після служби так само було?

— Було, — кивнув я. — Я ж тому й розслідуванням став займатися, бо не міг усидіти на місці. Воно-то в мене земля була, роботи сільської багато — орати, сіяти, жнивувати. Але все не до душі. Це як мисливську собаку у віз упрягати. Возитиме, але про полювання повсякчас думатиме.

— Ну, це точно. — У Самсонова аж сльози на очах з’явилися. — Так вийшло, що родини в мене немає. Була колись дружина, померла рано від тифу. Можна б було ще одружитися, але якось усе часу не було, все по роботі бігав. Дуже вже я роботу свою любив, Іване Карповичу. Ото навіть як захворію, все одно виходив, бо й дня пропустити не міг. І вихідними працював. Цим тільки й жив, а ось як на пенсію вийшов, так життя моє і закінчилося. Днями сиджу в кімнатці, що робити — не знаю. Такий сум бере, що вже й думки погані були. Щоб руки на себе накласти. Бо навіщо жити так сумно й нудно, як я? Але не наклав. І знаєте чому?

— Чому? — спитав я. Не аби спитати — прикро за дядька було.

— Вам завдяки!

— Мені? — Тут уже я здивувався.

— Вам, Іване Карповичу, вам! Трапився мені одного разу журнал із вашими пригодами. Прочитав я їх і захопився. Ще один купив, а потім ще і ще. Бачили ж, тепер у мене колекція ціла. Днями читаю. Не просто так читаю, а записую, сам розумую. Ось чому Іван Карпович так зробив, а чому сяк. А чи не можна де було краще зробити.

— І як, багато помилявся я?

— Та ні, Іване Карповичу, працюєте ви добре. Ну, і ризикова ви людина. У мене від одного опису, як ви по лезу ножа ходите, серце заходиться, а ви ж це все особисто переживали! Смілива ви людина, Іване Карповичу. Ось і зараз щось шукаєте. Давайте, поїду з вами.

— Дякую, не треба, я сам.

— Не відмовляйтеся, не подобається мені те місце.

— Ну чого вам час на мене витрачати?

— Бо вам подобається злочини розкривати, мені теж. Ви, звісно, нашого брата не любите, це в історіях видно. Там де не поліцейський, так п’яниця чи хабарник, а то й просто мерзотник.

— Ну, я образити не хотів, але...

— Та я знаю, що за «але»? Сам же бачив, із ким працюю і хто там зараз залишився. Багато в нас ось таких, як ви пишете. Але інші теж є. Не знаю, чи повірите, Іване Карповичу, але я жодного хабара в житті не взяв!

— Та чого