Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Ну, тут як сказати. — Самсонов знизав плечима.

— Та як є, так і кажіть.

— Думаю, що очолював. І очолює. Але доказів немає. І немає більше тому, що не шукали.

— А чого ж не шукали? Хіба ж при царі не треба було поліції з сектантами боротися?

— Та дуже навіть треба. Але річ у тому, що Нікіфоров-старший — занадто вже поважна людина. Зв’язки великі має. У його банку найкращі люди столиці гроші тримають. І позичають у нього. Як щось проти Нікіфорова-старшого виникне, одразу справу під сукно кладуть. Ось так і з сином. Заяву сховали, наче й не було. Але однокласники, що за товариша хвилювалися, в газети пішли. Розповіли, що батько-сектант сина за місто вивіз і вбити може. Написали про це, скандал виник, довелося перевірку проводити. Нікіфоров-старший повідомив, що син його в лікарні «Білий Єрусалим», дорогою на Нарву, а потім іще верст вісім від дороги. У глухому місці, серед лісів і боліт. Поїхали ми туди. Дорога вкрай погана, навесні та восени тільки верхи проїхати можна, жоден екіпаж не проїде. Довелося верхи їхати, щоб перевірити, чи немає секти в лікарні, й дізнатися, що там із Кіндратієм. Приїхали, зустрів нас тамтешній лікар Савелій Адольфович Зоненберг. Дозволив обшук провести.

— І щось знайшли?

— Нічого. Зовсім. І не могли ми там нічого знайти.

— Чому?

— Бо чекали нас там.

— Чекали?

— Ага. Хтось їх сповістив, що їдемо. Поки прибули, там, якщо й було підозріле, все сховали.

— Чому думаєте, що їх попередили?

— Та воно ж видно Іване Карповичу, коли ти зненацька, а коли ні. Чекали нас, точно чекали. Ну, ми походили, подивилися, поговорили з Кіндратієм. Він живий, здоровий, слідів тортур нема. Не в підвалі, не на ланцюгу. Сказав, що радий лікуватися, сподівається на повне одужання і жодних претензій не має. З тим і поїхали додому.

— Але з обличчя вашого бачу, що щось вам там муляло.

— Муляло. Я ж, Іване Карповичу, багато років у поліції, навчився відчувати, коли брешуть люди. І тут брехали. І лікар той, Зоненберг, і Кіндратій. Ну, і лікарня та. Наче і чистенько там все, у білий колір пофарбовано, такий острівець світлий серед боліт, але щось там у повітрі було важке, щось недобре. І хворі тамтешні дивні. Не знаю, як і пояснити. От інколи відчуваєш серцем, а головою пояснити не можеш, що там не те.

— Так, інколи серце бачить те, чого голова не помічає, — погодився я. — А жінки в «Білому Єрусалимі» були?

— Були. Небагато. Там хворих було десятків зо три, а жінок із них десь п’ять, не більше.

— Білявки?

— Та різні.

— А співів ви не чули? Чи, може, музичні інструменти які бачили?

— Ні, ані співів, ані інструментів. Там узагалі суворо якось.

— Суворо?

— Ага, і хворі, і хто біля них — серйозні ходять, Святе Письмо читають, про життя вічне розмовляють. І не усміхнеться жоден. Поїхали ми, а мені та лікарня з думок не йшла. Почав розпитувати і дізнався, що кілька років тому була з цим «Білим Єрусалимом» темна історія, — скривився Самсонов, паузу зробив. Я зрозумів це по-своєму, до гаманця поліз, по гроші.

— Ні, що ви! — Він рубль побачив, аж руками замахав. — Іване Карповичу, ображаєте! Щоб я з вас гроші брав? Та ніколи! Згадую я просто, щоб усе докладно доповісти. Це взимку було п’ять років тому. Приїхав на міську заставу з Нарвської сторони селянин переляканий, із чухонців. Привіз на возі якогось бідолаху ледь живого. Сказав, що підібрав голого і змерзлого на дорозі. Бідолаха переляканий був, кричав про якогось коня, що він сідати на нього не хоче, а його переслідують і вбити збираються. Це так селянин розповів. Він бідолаху посадив у сани, сіном укрив, кожухом, і довіз до застави. Але втікач перемерз, знепритомнів дорогою. Повезли в лікарню, там почали відігрівати, поліцію сповістили. Вечоріло вже, їхати на місце, де підібрав селянин утікача, пізно, вирішили стражі вже зранку поїхати. Та вночі селянин зник. Поїхав ночувати на постоялий двір, приїхав, чаю випив, потім вийшов до вітру і зник. Вранці на снігу лише краплі крові знайшли!

— Убили, чи що?

— Та воно ж, знаєте, Іване Карповичу, для вбивства тіло потрібне. А як тіла немає, то зник. Просто взяв і зник, залишивши сани з конем у сараї. Зник, хоч у нього родина в селі, четверо дітей, земелька. А він зник! Але це не все! Бо ж і втікач у лікарні до ранку помер. Лікарі дивувалися — наче не мусив, а помер. Написали в документі, що від перемерзання. Але я потім із ними розмовляв, і натякали вони, що сумнівна якась справа. Чи не подушкою придушили бідолаху. Та прямо ніхто не розповів, бо кому скандал потрібен?

— Одразу двоє загинули?

— В одну ніч, Іване Карповичу, в одну ніч!

— Підозріло якось.

— Дуже підозріло! Стражників послали перевірити. Поїхали вони. Знайшли місце, де босі сліди на дорогу виходили. А за босими слідами одразу багато кінських і собачих.

— Таки гналися за тим бідолашним?

— Схоже на те, —